Розділ 43 Божевілля

Картина зразу перемінилася. Яскраво світив місяць, м’який пісок тьмяно поблискував. Джаред випустив мою руку й побіг швидше. Тепер мені було легше триматися його — моє тіло давно звикло до бігу. Я перейшла на свій звичний темп: миля за шість хвилин. Я б не змогла бігти в такому темпі довго, але зупинятися я все одно не збиралася.

— Чуєш?.. — запитав він.

Я дослухалася — тільки тупіт двох пар ніг по піску.

— Ні.

Джаред кивнув.

Мабуть, саме тому він поцупив рушницю: без зброї їм нас не зупинити.

Ми бігли приблизно годину. Я вже сповільнювалася, та й Джаред також. У роті палало, горло здавило від спраги.

Я не відривала погляду від землі, тому вельми здивувалася, коли Джаред затулив мені очі рукою. Я спіткнулася, і він перейшов на крок.

— Майже прийшли… вже на місці…

Не забираючи долоні, він підштовхнув мене вперед. Наші кроки дивно відлунювали довкола — мабуть, тут уже не пласка пустеля.

— Залізай.

Джаредова рука зникла, але довкола було темно, як і раніше: ще одна печера. Неглибока. Якщо обернутися, можна побачити все, що знадвору. Я не схотіла обертатися.

Джип стояв обернений капотом у глибину печери. І хоча я ніколи не бачила його раніше, він був точно такий самий, як у спогадах Мелані. Я заскочила на сидіння.

Джаред уже зайняв своє місце. Він нахилився і знову зав’язав мені очі. Я намагалася не ворушитися, щоб спростити його завдання.

Заревів мотор, і я злякалася. Звук видався мені небезпечним: нас шукає забагато людей.

Джаред дав задній хід, і в обличчя вдарив вітер. Джип дивно свистів, і ці звуки не в’язалися зі спогадами Мелані.

— Ми їдемо в Тусон, — мовив Джаред. — Зазвичай ми ніколи не влаштовуємо вилазки туди — занадто близько. Але зараз у нас обмаль часу. Я знаю, де розташована маленька лікарня за містом.

— Сподіваюся, не святої Марії?

Він уловив у моєму голосі тривогу.

— А що?