Розділ 41 Утеча

Він кивнув, і тон його став серйозним.

— Доречне запитання. Згоден, просити тебе з цим жити — занадто.

Всередині щось обірвалося.

— Якби в мене був вибір, — прошепотіла я. — Краще б мене застрелили ви.

Джеб засміявся.

— Не лізь поперед батька в пекло, люба. Ніхто не сміє ні стріляти в моїх друзів, ні різати їх. Я вірю тобі, Вандо. Якщо ти кажеш, що наші зусилля ні до чого не призведуть, доведеться переглянути ситуацію. Я звелю хлопцям, щоб вони більше не приводили душ. До того ж Док також не залізний. Він довго не витримає.

— Хтозна, може, саме зараз ви мені брешете, — нагадала я. — Мені не відрізнити.

— Значить, тобі просто доведеться мені повірити. Тому що я не збираюся стріляти в тебе. І не дозволю тобі вмерти з голоду. З’їж щось, люба. Ну ж бо. Це наказ.

Я глибоко вдихнула й замислилась. Я так і не була певна, чи дійшли ми згоди, чи ні. В цьому тілі було важко зрозуміти власні почуття. Мені подобалися тутешні люди, ми подружилися… Але ж вони чудовиська… Хоча тепер я подивилася на них іншими очима.

Джеб подав мені товсту квадратну скибку кукурудзяного хліба, намащеного краденим медом.

Хліб розкришився й став схожим на кашу, яка прилипала до моїх долонь. Я знову зітхнула й почала облизувати пальці.

— Оце гарна дівчинка! Нічого, ми все здолаємо. От побачиш, нам усе до снаги. Головне — позитивно налаштуватися.

— Позитивно налаштуватися… — пробурмотіла я, не припиняючи жувати. Тільки, Джебе…

І тут повернувся Іян. Коли він наблизився й побачив їжу в моїх руках, від виразу його обличчя мені стало соромно. Бо воно полегшено засяяло.

Ні, я нікому й ніколи не завдавала болю навмисне, але, відмовившись від їжі, я завдала болю Іяну. Людське життя таке заплутане! Ото я накоїла…

— Ось де ви, Джебе, — мовив він тихо і сів поруч, ближче до Джеба. — Джаред казав, що ви, швидше за все, саме тут.

Я на півфута присунулася до Іяна. І хоча рука закляла від довгої непорушності, я вклала свою долоню в його.

— Вибач, — прошепотіла я.

Він стиснув мої пальці.

— Не варто вибачатися переді мною.