Розділ 41 Утеча

Я жувала, не відчуваючи смаку, і ковтала, не помічаючи, як їжа потрапляє в шлунок.

— Я так і знав, що вона перенервує,— просипів Джеб.

— Тоді нащо сказали? — запитав Іян розгублено.

Джеб не відповів. Дивно… Чому він мовчить? Невже все так погано?

— Джеймі у лікарні? — поцікавилась я сухо.

— Ні, ні,— одразу ж запевнив Іян. — Він у вашій спальні.

Від цього легше не стало. Всі відчуття притлумилися. Заради Джеймі я б зайшла в будь-яку кімнату, навіть якби вона просякла кров’ю.

Все довкола здавалося чужим. Я навіть не помітила, що надворі день. Я не зустрічалася поглядами з людьми, які зупинялися, щоб подивитися на мене. Насилу переставляла ноги і зрештою допленталася до потрібного коридору.

Біля спальні чергувало кількоро людей. Ширму відсунули, і вони повитягували шиї, щоб зазирнути в Джаредову кімнату. Всі мої знайомі, люди, яких я вважала своїми друзями… Джеймі також друг. Навіщо вони тут? Невже його стан такий нестабільний, що біля його ліжка постійно хтось чергує?

— Ванда, — сказав хтось. Гайді.— Ванда прийшла.

— Пропустіть її,— мовив Вез і поплескав Джеба по плечу. — Молодець.

Я пройшла попри невеличку групку людей, навіть на них не глянувши. Вони розступилися — в іншому разі я би просто наскочила на них. Я не могла думати ні про що і зосередилася на одному — йти вперед.

У кімнаті з високою стелею було ясно. Всередині людей було мало: Док із Джаредом нікого не впускали. Краєм ока я помітила: Джаред стоїть біля дальньої стіни, прихилившись до неї та схрестивши руки на грудях — це ознака того, що він справді хвилюється. Док стояв навколішках біля великого ліжка, де лежав Джеймі в тій самій позі, в якій я його залишила.

Навіщо я його залишила?

Обличчя Джеймі почервоніло й було зарошене. Права холоша джинсів була відтята, а пов’язку зняли. Рана була зовсім не велика й не така страшна, як я собі уявляла, — двохдюймовий поріз із рівними краями. От тільки надто червоний, і шкіра довкола рани спухла й блищала.

— Вандо, — видихнув Джеймі, побачивши мене. — Ой, з тобою все гаразд. Ой.

Він глибоко вдихнув.

Я впала навколішки поряд із ліжком Джеймі, тягнучи за собою Іяна. Торкнулася обличчя Джеймі — його шкіра під моїми пальцями палала. Ліктем я ударила Дока, але навіть не звернула уваги. Док швидко вийшов, і я не подивилася, що було написано на його обличчі: відраза чи провина.

— Джеймі, дитинко, як ти?

— Який я дурень, — мовив він і усміхнувся. — Просто дурень. Не можу повірити, — він жестом указав на ногу. — І треба було тільки примудритися!