Розділ 41 Утеча

Джеб спрямував світло у стелю, навколо нас утворилася широка ясна сфера. А тим часом Джеб умостився поруч зі мною.

— Вирішила заморити себе голодом? Такий у тебе план, га?

Я втупилася в кам’яну долівку.

Якщо бути відвертою, то час скорботи вже минув. Я настраждалася, оплакала всіх, кого хотіла. Та хіба можливо оплакувати незнайомців вічно? Ні, тепер я просто сердилася.

— Якщо хочеш померти, то існують простіші і швидші способи.

Так ніби я не знаю!

— Правильно, ліпше віддайте мене Доку, — каркнула я.

Джеб не здивувався, коли я заговорила. Він тільки кивнув, так наче я сказала саме те, що він очікував почути.

— Вандрівнице, невже ти гадала, що ми так просто здамося? — голос Джеба був твердий і серйозний як ніколи. — Інстинкт виживання дужчий. Ну звісно, ми хочемо відшукати спосіб повернути собі свідомість. Завтра-бо будь-хто з нас може її втратити. Ми й так уже згубили надто багато рідних і коханих. Це болісно. Кожна невдача вбиває Дока — якби ти тільки бачила… Але така реальність, Вандо. Ми програли війну. Людство на грані вимирання. Ми намагаємось урятуватися.

Вперше за весь час Джеб говорив зі мною як із душею, а не як із людиною. Хоча у мене було таке відчуття, що він завжди усвідомлював відмінність. Просто він був увічливим чудовиськом.

Я не могла не визнати: в його словах є правда і здоровий глузд. Шок минув, і я знову стала сама собою. Справедливість у мене в крові.

Кільком людям удалося поглянути на світ моїми очима; щонайменше одній людині — Іяну. Чому б тепер мені не подивитися на все їхніми очима? Так, вони чудовиська, однак іноді навіть учинки чудовиськ можна виправдати.

Звісно, вони шукали вихід у насильстві. Вони й не думали, що існує інший спосіб вирішення проблеми. Хіба можна звинувачувати людей за те, що вони генетично запрограмовані вирішувати всі проблеми в один спосіб?

Я прокашлялася, але голос досі хрипів — я задовго мовчала.

— Розчленовуючи немовлят, ви нічого не доможетеся, Джебе. Тепер усі мертві.

Якусь мить він мовчав.

— Ми не відрізняємо ваших немовлят від дорослих.

— Ну звісно, що ні.

— Ваші також не милують наших дітей.

— Але ми не піддаємо їх тортурам. Ми ніколи й нікому не завдаємо болю навмисне.