Розділ 31 Потреба

— Гледис, — пробурмотів Волтер, виринаючи зі сну. — Ти тут.

Занадто знервована через Брандтів невідривний погляд, я обережно погладила пальці Волтера. Він затуманеним поглядом вдивлявся в моє обличчя, але бачив зовсім не мене.

— Боляче, Гледис. Дуже боляче.

— Знаю, — прошепотіла я. — Доку?

Док уже стояв поряд із бренді напоготові.

— Розтули рота, Волтере.

Десь далеко почувся звук гелікоптера — той і досі не полетів геть. Док здригнувся, і кілька крапель бренді пролилося мені на руку.

День був просто жахливий. Найгірший день на Землі; перший день у печерах і останній день у пустелі, коли я мало не загинула від спеки й спраги, навіть у порівняння з ним не йшли.

Вертоліт і далі намотував кола. Іноді він зникав на годину, і мені здавалося, що все минулося. А тоді торохкотіння знову поверталося, і в уяві поставало вперте обличчя шукачки, її булькаті очі, які ретельно прочісують пустелю у пошуках бодай найменшого натяку на людей. Я силкувалася про неї не думати, зосередившись на спогадах про пустельні краєвиди, безбарвні рівнини, так ніби мої думки могли передатися шукачці та змусити її полетіти геть.

Брандт так і не відвів од мене підозріливого погляду. Я постійно відчувала його на собі, хоча й не дивилася в той бік. Коли повернувся Іян, стало трохи легше — він приніс сніданок і обід. Іян був із ніг до голови в поросі — готувався до евакуації, хай що це означало. Та куди їм іти? Коли Брандт коротко пояснив, навіщо прийшов, Іян так скривився, що став схожим на Кайла. Він присунув іще одне ліжко і сів поруч зі мною, повністю загородивши мене від Брандта.

Вертоліт, недовірливі погляди Брандта — це ще не найгірше. В звичайний день (якщо такий іще колись буде), і від цього мені було б неймовірно боляче. Сьогодні ж це сприймалося як дрібниці.

До обіду Док споїв Волтеру все бренді, все до останньої краплі. Майже одразу потому Волтер почав крутитися, стогнати й задихатися. Його пальці міцно, аж до синців, стискати мені руку, але щойно я її забирала, як Волтерові стогони перетворювалися на зойки. Одного разу мені вдалося вислизнути в туалет; Брандт рушив за мною, ну і звісно, Іян вирішив, що й без нього не обійдеться. Коли ми повернулися, — а ми ледь не бігли всю дорогу, — зойки Волтера стали просто нелюдськими. Докове обличчя було спустошене. Тільки-но я заговорила до Волтера, він затих — нехай думає, що його дружина тут. Це була безневинна брехня, брехня на добро. Брандт роздратовано пирхав, але злість його була недоречна. Біль Волтера — ось що важило зараз.

Волтер стогнав і крутився, а Брандт міряв кроками печеру, наче хотів утекти подалі.

Коли світло вгорі почало червоніти, до мене прийшов Джеймі — він приніс їди на чотирьох. Але я не дозволила йому залишитися: змусила Іяна пообіцяти відвести хлопчика на кухню, нагодувати і наглядати, щоб той бува не прослизнув назад у лікарню. Раптом Волтер голосно зойкнув — крутився-крутився й змістив зламану кістку. Ця ніч не повинна закарбуватися в пам’яті Джеймі так, як закарбується в мене і Дока. Та мабуть, і в Брандта також, хоч як він намагається ігнорувати Волтера, затуляючи вуха та мимо нот мугикаючи щось собі під ніс.

Док навіть не намагався відгородитися від страждань Волтера; навпаки, мучився разом із ним. Волтерові зойки прокладали на обличчі лікаря глибокі зморшки — мов сліди кігтів.

Дивно, що люди, особливо Док, здатні на таке глибоке співчуття. Після того, як Док пережив страждання Волтера, я поглянула на нього іншими очима. Його співчуття було таке сильне, що, здавалося, його серце обливається кров’ю. Було просто неможливо повірити в те, що Док жорстокий; така людина не здатна катувати. Я спробувала згадати, на чому базувалися мої здогадки, — може, хтось посіяв цю думку в моїй голові? Здається, ні. Мабуть, я просто з переляку зробила неправильні висновки.

Після цієї кошмарної ночі мою довіру до Дока навряд чи щось зможе похитнути. Однак лікарня завжди буде для мене жахливим місцем.

З останніми промінцями сонця зник і вертоліт. Ми сиділи в темряві, не насмілюючись увімкнути навіть слабке блакитне світло. Минуло кілька годин, перш ніж ми повірили в те, що полювання закінчилося. Першим це визнав Брандт: мабуть, він уже наївся лікарні під зав’язку.

— Давно пора було здатися, — пробурмотів він, рушивши до виходу. — Вночі нічого не видно. Я прихоплю з собою ліхтар, Доку, — на той раз, якщо Джебовій улюбленій паразитці спаде на думку ним скористатися.

Док не відповів, навіть не кинув на буркотуна погляд.