Розділ 31 Потреба

«Що відбувається?» — запитала я. Поки Мелані тут, треба скористатися з її присутності.

«Вони збираються приспати Волтера, — мовила вона байдуже. — Передозування морфієм».

У мертвій тиші моє ледь чутне зітхання видалося зойком. Я не підвела погляду, щоб подивитися на реакцію двох здорових чоловіків. Натомість схилилася над Волтером, і на подушку полилися сльози.

«Ні,— подумала я. — Ні. Ще ні. Ні».

«Краще хай він помре в муках?»

«Я просто… не можу змиритися… з остаточністю. З невідворотністю. Я ніколи більше не зустрінуся зі своїм другом».

«А в тебе багато друзів, з якими ти плануєш зустрітися ще раз, Вандрівнице?»

«Такого друга у мене ще ніколи не було».

Всі мої друзі з інших планет злилися в один розмитий спогад; душі напрочуд схожі, можна навіть сказати, що вони взаємозамінні.

А Волтер неповторний. Коли його не стане, нікому буде посісти його місце.

Я колисала голову Волтера, і мої сльози крапали йому на шкіру. Я намагалася притлумити ридання, але вони все одно прохоплювалися — не схлипи, а радше голосіння.

«Знаю. Для тебе це вперше, як і багато іншого», — прошепотіла Мелані, і в її тоні відчувалося співчуття. Співчуття до мене — це також уперше.

— Вандо? — звернувся до мене Док.

Не в змозі відповісти, я тільки похитала головою.

— Гадаю, ти сидиш тут надто довго, — мовив він. Я відчула його руку, легку й теплу, у себе на плечі.— Зроби перерву.

Я знову похитала головою, не припиняючи тихенько голосити.

— Ти виснажена, — сказав він. — Іди освіжися, розімни ноги. Зрештою, поїж.

Я зиркнула на Дока палючим поглядом.

— Волтер іще буде живий, коли я повернуся? — пробурмотіла я крізь сльози.

— А ти цього хочеш? — Док уважно подивився на мене.