TextBook Решту довгої дороги ми мовчали. Мене пригнічувала провина — схоже, тут я постійно в такому стані. Винна, перелякана, з розбитим серцем. Навіщо я прийшла сюди?
«Тому що, хай як це дивно, тут твоя домівка, — прошепотіла Мелані. Вона гостро відчувала тепло долонь Іяна та Джеймі, міцно сплетених із моїми. — Де ще в тебе таке буде?»
«Ніде, — визнала я зажурено. — Але це не означає, що тут моя домівка. Принаймні не настільки, як твоя».
«Тепер ми йдемо в парі, Вандо».
«Краще не нагадуй».
Дивно, що я чую її так виразно. Останні два дві вона зовсім принишкла, чекаючи, хвилюючись, сподіваючись знову побачити Джареда. Звісно, я теж була зайнята.
«Можливо, він із Волтером. Може, він був там весь час», — із надією подумала Мелані.
«Ми не за цим ідемо до Волтера».
«Ні. Звісно, ні», — в її тоні звучало каяття, але я зрозуміла, що для неї Волтер значив значно менше, ніж для мене. Певна річ, вона зажурена, що він скоро помре, тільки от від самого початку з цим змирилася. Я ж натомість не могла цього прийняти, навіть тепер. Волтер був моїм другом, а не її. Він захищав мене.
В лікарняному крилі нас вітало тьмяно-блакитне світло ліхтаря. (Тепер я знала, що ліхтарі працюють на сонячних батареях, які на підзарядку щодня виставляють на сонце). Ми почали рухатися тихіше й водночас, не змовляючись, сповільнили крок.
Терпіти не можу цю печеру. У темряві дивні тіні від слабенького ліхтаря роблять її моторошною. Сьогодні тут пахло інакше — все просякло смородом повільного згасання, алкогольного перегару і жовчу.
Два лікарняні ліжка були зайняті. З одного звисали ноги Дока; я впізнала його хропіння. З другого на нас дивився Волтер, худий і неймовірно виснажений.
— Приймаєш відвідувачів, Волте? — прошепотів Іян, коли Волтер перевів погляд на нього.
— Ох… — застогнав Волтер. Губи його ледве ворушилися, волога шкіра поблискувала в тьмяному світлі.
— Може, вам щось подати? — пробурмотіла я. Вивільнивши руки, я безпомічно простягнула їх до Волтера.
Його очі завертілися, шукаючи щось у темряві. Я ступила крок ближче.
— Чим вам допомогти? Ми все зробимо.
Блукаючий погляд Волтера врешті натрапив на моє обличчя. Попри біль і п’яний ступор, Волтер раптом зосередився.
— Нарешті,— зітхнув він. — Я вірив, що ти прийдеш, я так тебе чекав… О Гледис, мені стільки всього треба тобі розповісти!
Розділ 31 Потреба
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Господиня» автора Стефені Маєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 30 Обмеження“ на сторінці 8. Приємного читання.