Розділ 30 Обмеження

Виповзти з нори виявилося набагато складніше, ніж залізти всередину. Я крутилася і вертілася, поки не стало ще гірше: я вигнулась як однобокий крендель і знову заплакала, мов дитина, злякавшись, що вже ніколи не виберусь на волю.

Мелані зітхнула.

«Зачепись ногою за край отвору — і виберешся», — запропонувала вона.

Я проігнорувала її, намагаючись обігнути якийсь особливо гострий ріг. Він врізався мені під ребра.

«Не вередуй», — пробурмотіла вона.

«Як шляхетно з твого боку!»

«Знаю… — вона завагалася, а тоді додала, — вибач, о’кей? Я перепрошую. Я ж просто людина. Іноді мені важко бути справедливою навіть до себе. Люди не завжди відчувають, як треба чинити, і не завжди чинять, як слід», — в її голосі чулася нехіть, але вона силкувалася пробачити мені, забути про мій поцілунок з її коханим, — принаймні так їй здавалося.

Я зачепилася ногою за край отвору і сіпнулася. Коліно вдарилось об землю, і я використала його як важіль, щоб відчепити ребра від гострого рогу. Дотягнутися до отвору другою ногою стало легше, я зачепилась і знову сіпнулася. Нарешті я намацала руками долівку, виштовхала тіло назовні, мов немовля з лона матері, і впала на темно-зелений матрац. Якийсь час я лежала долілиць і важко дихала. Була певна, що Джаред уже пішов, і не перевіряла. Просто вдихала й видихала, аж поки не наважилася підвести голову.

Я була сама. Чіплялася за це полегшення, щоб відігнати від себе сум. На самоті бути краще — не так принизливо.

Я скрутилася калачиком на матраці, притиснувшись обличчям до смердючої тканини. Спати не хотілося, але я була вичавлена. Я заплющила очі й спробувала думати про щось, що не викликало б нового потоку сліз. Про будь-що, тільки не про страх на Джаредовому обличчі, коли він сахнувся мене…

Що зараз робить Джеймі? Чи знає, що я тут, а може, шукає мене? Мабуть, Іян іще довго спатиме, на вигляд він був страшенно виснажений. Коли прокинеться Кайл? Чи шукатиме він мене? Де Джеб? Я не бачила його увесь день. Невже Док справді напився до нестями? Зовсім на нього не схоже…

...Я повільно просиналася під буркотіння голодного шлунка. Кілька хвилин просто лежала, намагаючись зорієнтуватися. Зараз день чи ніч? Скільки часу я спала?

Шлунок ігнорувати не вдасться, отож я перекотилась і стала навколішки. Мабуть, я таки довгенько спала — шлунок розійшовся не на жарт: я проґавила не одну трапезу.

Може, мені з’їсти дещо з припасів — зрештою, деякі коробки я зіпсувала, а деякі геть розгромила. Але на саму тільки думку про це мені стало ще гірше. Ліпше прокрастися на кухню по хліб.

Крім завданого мені болю, серце краялося ще й від того, що я провела тут скільки часу — і ніхто навіть не прийшов перевірити. (Яка небачена зухвалість із мого боку! Кому яке діло до мене?) І раптом я зітхнула з полегшенням: у кінці коридору, який вів до печери з грядками, сидів Джеймі, повернувшись спиною до людського світу, і безпомильно чекав на мене.

Мої очі засвітилися, і його також. Він зіп’явся на ноги, і на обличчі розцвіло полегшення.

— З тобою все гаразд! — мовив він; як мені хотілося, щоб він мав рацію! Він забурмотів: — Я й не думав, що Джаред обдурив мене, але він сказав — йому здалося, що ти хочеш побути на самоті, і Джеб заборонив мені тебе турбувати, а наказав сидіти тут, щоб наглядати за мною, аби я до тебе не прокрався, і хоч я не думав, що ти поранена, та не був певен, розумієш?..

— Зі мною все гаразд, — відповіла я. І простягнула до нього руки, шукаючи підтримки. Джеймі одразу ж обняв мене за талію, і я з подивом відзначила, що він уже легко може покласти голову мені на плече.

— Твої очі почервоніли, — пробурмотів Джеймі.— Джаред скривдив тебе?

— Ні.