Розділ 30 Обмеження

— Де Волтер? — досі пошепки, але вимогливо запитала я.

Іян знову зітхнув.

— Він у південному крилі. Він… нездужає.

— Чому ніхто не сказав мені?

— Останнім часом… тобі було нелегко, тому…

Я нетерпляче похитала головою.

— Що з ним?

Підійшов Джеймі й узяв мене за руку.

— У Волтера постійно ламаються кістки — такі вони крихкі,— прошепотів Джеймі.— Док упевнений, що це рак — остання стадія.

— Волт, певно, довгий час приховував, як йому болить, — додав Іян похмуро.

Я здригнулася.

— І ви нічого не можете зробити? Зовсім нічого?

Іян похитав головою, не зводячи з мене ясних очей.

— Ми — нічого. Навіть якби ми не застряли в цій дірі, все одно не змогли б йому нічим допомогти. Цю хворобу люди так і не навчилися лікувати.

Я прикусила язика, мало не вибовкавши свою пропозицію. Звісно, тут Волтеру нічим не допоможеш. Будь-хто з цих виживанців помиратиме довгою болісною смертю, але не пожертвує свідомістю заради зцілення тіла. Я їх розумію… тепер розумію.

— Він питав про тебе, — провадив Іян. — Іноді він кличе тебе на ім’я; важко сказати, що це означає: Док заливає його віскі, щоб притлумити біль.

— Док розклеївся і сам почав багато пити, — додав Джеймі.— Як усе невчасно!

— Можна мені з ним побачитися? — запитала я. — Чи хтось буде проти?

Іян насупився і пирхнув:

— На декого це буде дуже схоже, — він похитав головою. — Та хіба не байдуже? Якщо така остання воля Волта…