Розділ 20 Воля

Несвідомим жестом він погладив рушницю, що висіла на поясі.

Розширеними від подиву очима я сторопіло дивилася на дядька Джеба. Екскурсії?

— Ну ж бо, не будь боягузкою. Ніхто тебе не зачепить. Зрештою, тобі колись таки треба розвідати дорогу.

Він простягнув руку, аби допомогти мені підвестися.

Я автоматично взялася за його долоню, але в голові все йшло обертом — я намагалась осмислити його слова. Мені треба розвідати дорогу? Навіщо? І що значить «колись»? Як довго, на його думку, я проживу?

Він допоміг мені зіп’ятися на ноги і повів уперед.

Я вже й забула, як це, коли тебе крізь темний тунель ведуть. Іти було дуже легко — я рухалася майже несвідомо.

— Давай поміркуємо, — казав Джеб. — Мабуть, спочатку праве крило. Підшукаємо тобі гідне місце. А потім кухня… — він планував екскурсію всю дорогу до вузької щілини, що вела до ясно освітленого тунелю, який, у свою чергу, переходив у ще світлішу велику залу. Нарешті вчулися голоси, й у мене в роті пересохло. Джеб продовжував до мене щебетати, не помічаючи мого страху.

— Сьогодні повинна зійти морква, — казав він, ведучи мене на майдан. Засліплена світлом, я не бачила, хто там, але відчувала на собі погляди. Раптова тиша була такою ж зловісною, як і завжди.

— Так, — сам собі відповідав Джеб. — Я завжди вважав, що це неймовірне видовище. Що може бути краще за весняну зелень!

Він зупинився і показав кудись рукою. Я примружилась, але очі ще деякий час намагались пристосуватися. А потім я побачила, про що говорить Джеб. А ще зауважила, що сьогодні на майдані людей зо п’ятнадцятеро, і всі дивляться на мене ворожими очима. Але водночас вони зайняті чимось іншим.

Великий квадрат у центрі печери більше не був темний. Половина його вкрилася пухнастими зеленими паростками, як і казав Джеб. Справді гарно. Дивовижно.

Тепер зрозуміло, чому ніхто ніколи тут не стояв. Адже то грядка.

— Морква? — прошепотіла я.

Джеб відповів, не притишуючи голосу.

— На зеленій половині. На другій половині — шпинат. Має зійти за кілька днів.

Люди в печері повернулися до роботи, час від часу позираючи на мене, але більше зосереджуючись на своїй справі. Тепер, коли я знала про грядку, було легко зрозуміти метушню й упізнати і велику діжку на колесах, і шланги.

— Зрошування? — прошепотіла я знову.

— Саме так. В таку спеку земля швидко висихає.

Я кивнула. І хоча, як мені здалося, година була рання, я вже вся геть чисто спітніла. Спека, що опускалася згори від інтенсивного випромінювання, була просто задушливою. Я спробувала знову роздивитися стелю, але не змогла навіть розліпити очей.