Розділ 20 Воля

Смикнувши Джеба за рукав, я показала очима на сліпуче світло.

— Що це?

Джеб усміхнувся, надзвичайно задоволений моєю цікавістю.

— Магія… Це дзеркала, мала. Сотні дзеркал. Довгенько я їх туди зносив. А тепер непогано мати кілька зайвих рук, коли приходить час їх протирати. Бачиш, там, у стелі, лише чотири маленькі отвори, і вони не давали достатньо світла для моєї задумки. Ну, як тобі?

Він розвів плечі, знову гордовито сяючи.

— Неймовірно, — прошепотіла я. — Дивовижа.

Джеб усміхнувся і кивнув, потішений з моєї реакції.

— Ходімо далі,— мовив він. — Сьогодні у нас іще чимало справ.

Він повів мене до нового тунелю — широкої природної труби, яка тягнулася від великої печери. Тут я ще не була. М’язи напружилися, і вперед я просувалася на дерев’яних ногах, що не хотіли згинатися в колінах.

Джеб погладив мені руку, але не зважав на мою знервованість.

— Тут у нас здебільшого спальні та склади. Ці печери ближчі до поверхні, тому підвести сюди світло було легше.

Він показав на тонку яскраву тріщину вгорі. З неї на землю падала біла плямка завбільшки з долоню.

Ми підійшли до широкої розвилки — ба навіть не розвилки, а справжнього роздоріжжя, схожого на восьминога, — так багато рукавів від нього відходило.

— Третій зліва, — сказав Джеб, очікувально поглянувши на мене.

— Третій зліва? — повторила я.

— Правильно. Не забудь. Тут легко заблукати, а для тебе це небажано. Люди радше приріжуть тебе, ніж покажуть дорогу.

— Дякую, — промовила я з ледве помітною іронією.

Він засміявся, ніби моя відповідь порадувала його.

— Ніде правди діти… Від того, що я скажу це вголос, гірше не стане.

Але і краще теж не стане. Проте я промовчала. Я і сама потроху почала отримувати задоволення. Як чудово, коли до тебе знову хтось балакає! З Джеба було, опріч усього, цікаве товариство.