Розділ 20 Воля

«О Джеймі», — подумала Мелані. Їй нестерпно було бачити сумний дорослий вираз на його обличчі, а мені, напевно, ще нестерпніше, бо, на відміну від неї, я почувалася геть винною — цей сум спотворив його риси через мене.

«Якби ж можна було все змінити!» — зітхнула вона.

«Запізно. Як полегшити його страждання?»

Це було риторичне запитання, проте я зловила себе на тому, що шукаю на нього відповідь, і Мелані шукає також. Мить спливла, а ми так нічого й не знайшли, та й нічого було знаходити — я була того певна. Але ми обидві знали, що продовжимо пошуки — тільки-но покінчимо з цією безглуздою екскурсією і отримаємо нагоду подумати. Якщо доживемо.

— Чого тобі, малий? — запитав Джеб, навіть не дивлячись на нього.

— Просто цікаво, що ви робите, — сказав Джеймі удавано байдужим голосом.

Джеб зупинився біля мене й обернувся, аби поглянути на Джеймі.

— Проводжу екскурсію. Я так з усіма чиню.

Хтось тихо охнув.

— Можна з вами? — запитав Джеймі.

Шерон несамовито похитала головою. На обличчі її аж кричав протест. Але Джеб її проігнорував.

— Мені байдуже… якщо ти нормально поводитимешся.

Джеймі знизав плечима.

— Без проблем.

І тут я була вимушена ворухнутися — міцно стиснути пальці. Мені так кортіло відкинути немите волосся Джеймі з його очей і пригорнути його за шию! Уявляю, що було б…

— Ходімо, — кинув Джеб нам обом. Він повів нас тим самим шляхом, звідки ми прийшли. Джеб ішов по один бік від мене, Джеймі — по другий. Джеймі втупився в землю, але час від часу не витримував і зиркав на мене — так само, як я не могла не дивитися на нього. І коли наші погляди схрещувалися, він швидко відводив очі убік.

Ми вже подолали половину великого тунелю, коли позаду нас почулися кроки. Моя реакція була миттєвою і неусвідомленою. Я кинулася до стіни, однією рукою змітаючи Джеймі з дороги, щоб стати між ним і можливою загрозою.

— Гей! — запротестував він, але не відкинув моєї руки.

Джеб був тут як тут. Із блискавичною швидкістю зметнулася в повітря рушниця.

Обоє, Іян та лікар, піднесли руки над головою.