Розділ 20 Воля

— Ось тут у нас кухня, — сказав Джеб.

Спочатку я подумала, що ми в тунелі, який, проте, заповнений людьми. Я притиснулася до стіни, намагаючись тримати дистанцію.

Кухня являла собою довгий коридор із високою стелею — вищий, аніж ширший, як і мої нові апартаменти. Світло було яскравим і гарячим. Замість тонких тріщин у глибокій гірській породі, тут були велетенські дірки.

— Удень ми, звісно, не готуємо. Дим, розумієш… Тому до приходу ночі ми тут здебільшого збираємось, аби поспілкуватися.

Усі розмови раптово припинилися, і Джебові слова лунко прозвучали серед мертвої тиші. Я постаралася заховатися за його спиною, але він ішов уже далі.

Ми нагодилися саме на сніданок, а може, обід.

Люди — майже двадцятеро, за швидким підрахунком — були дуже близько. Не так, як у великій печері. Я хотіла прошмигнути, не підводячи очей від землі, але не могла втриматися, щоб не пробігтися поглядом по кухні. Так, про всяк випадок. Я відчувала, як тіло приготувалося до втечі, але куди бігти, я не відала.

Обабіч проходу навалені були купи каміння. Здебільшого то була нетесана рудувата вулканічна порода, скріплена якоюсь світлішою речовиною — цементом? Згори на цих купах стояли пласкі темно-коричневі камені. Вони також були скріплені між собою світло-сірим розчином. У результаті утворилися довгі стільниці. Призначення їхнє було очевидне.

На одних тумбах люди сиділи, на інші — спиралися. Я впізнала балабухи хліба — присутні так і не донесли кусні до рота, коли завмерли, приголомшені появою Джеба і його екскурсантки.

Декого з цих людей я знала. Найближче до мене стояли Шерон, Меґґі та лікар. Кузина Мелані та її тітка з люттю дивилися на Джеба. У мене було дивне переконання, що навіть якби я зараз стала на голову і на всі заводи почала горланити пісні зі спогадів Мелані, то вони б і тоді вдавали, наче не помічають мене. Але лікар спостерігав за мною зі щирою і майже дружньою цікавістю, від якої у мене аж у кістках похололо.

У віддаленому кутку я впізнала рослявого чоловіка з чорнильним волоссям, і моє серце впало. Я ж думала, що Джаред узяв обох братів із собою, аби дещо полегшити Джебові завдання зберегти мені життя. Та принаймні то був молодший, Іян, у якому нещодавно прокинулася совість. Було б гірше, якби залишився Кайл. Проте моє серце не стало битися повільніше.

— Що, усі так швидко наїлися? — голосно й іронічно запитав Джеб.

— Утратили апетит, — буркнула Меґґі.

— А ти? — мовив він, повертаючись до мене. — Ти голодна?

Аудиторія тихо охнула.

Я ледь помітно, проте шалено похитала головою. Навіть не певна, чи була я голодна, але точно знала, що не зможу їсти в присутності натовпу, який охоче з’їв би мене.

— А я голодний, — буркнув Джеб. Він рушив по проходу між тумбами, але я не пішла слідом. Сама лише думка про перебування у такій безпосередній близькості до людей лякала мене. Я притиснулася до стіни. Тільки Шерон і Меґґі дивилися на Джеба — як він наближається до великої пластикової діжки на одному зі столів і бере балабух, — решта ж не зводили очей з мене. Я була певна: ворухнуся на дюйм — і мене роздеруть. Тож я намагалася навіть не дихати.

— Ну що ж, ходімо далі,— запропонував Джеб, повертаючись до мене з повним ротом хліба. — Здається, ми відриваємо народ від обіду. Які всі незібрані!

Я пильнувала, щоб хтось не зробив різкого руху, і тому не вдивлялася в обличчя. Через це я не всіх упізнала. Лише коли Джеймі підвівся, я помітила, що він теж тут.

Він був на голову нижчий за дорослих, що стояли поруч, але вищий за двох менших дітлахів, які сиділи по той бік стільниці. Легко зістрибнувши з тумби, він попрямував за Джебом. Його обличчя було напружене, зосереджене, ніби він подумки намагався розв’язати складне рівняння. Наблизившись до Джеба упритул, він крізь примружені повіки обдивився мене з ніг до голови. Тепер не я одна затамувала подих. У всіх бігали очі — від мене до брата Мелані й назад.