Розділ 19 Розлука

Джеб знизав плечима.

— Я старатимусь. А що ще я можу зробити?

Джаред повільно покивував головою.

— Коли вирушаєш? — запитав його Джеб.

— Не знаю, — прошепотів Джаред.

Запанувало довге мовчання. За декілька хвилин Джеб почав насвистувати.

Нарешті Джаред зробив довгий видих — я навіть не здогадувалася, що він затамовував повітря.

— Піду сьогодні увечері,— повільно промовив він. У цих словах прозвучала покора, але водночас полегшення. Голос його злегка змінився — він трохи здав оборону. Ніби Джаред знову став тим, ким був до моєї появи. Скинувши зі своїх плечей одну відповідальність, він завдав на них іншу, цього разу приємнішу.

Він утомився захищати моє життя і вирішив: тепер усе в руках долі, а точніше, правосуддя натовпу. Я помру, та він, повернувшись, нікого не звинувачуватиме. Не горюватиме… Саме це я почула в тих трьох словах.

Знаю, люди полюбляють гіперболи і дали назву скорботі та смутку — розбите серце. Якось у спогадах Мелані сама так говорила. Але я завжди вважала цю фразу не більш як усталеною метафорою, що не має жодного стосунку до фізіології, як «блакитна кров», наприклад. Тому й не чекала на біль у грудях. Запаморочення — так, клубок у горлі — так, і так — пекучі сльози в очах. Але що це за відчуття, ніби розривається грудна клітка? Я не могла йому дати логічного пояснення.

А серце не лише розривалося, але стискалося й кудись рвалося. Тому що серце Мелані також розбивалося на друзки, і то було цілком самостійне відчуття. Ніби у мене виріс іще один орган, аби компенсувати нашу з Мелані подвійну свідомість. Подвійне серце для подвійного розуму. Подвійний біль.

«Він нас кидає,— ридала Мелані.— Ми більше ніколи його не побачимо!» Вона не мала сумнівів, що ми помремо.

Хотілося тужити разом із нею, але хтось же має не втрачати голови. Я прикусила руку, аби заглушити стогін.

— Так, мабуть, буде найкраще, — сказав Джеб.

— Піду готуватися… — подумки Джаред уже був далеко від цього клаустрофобного коридору.

— А я стану на варті. Ні пуху тобі, ні пера.

— Дякую. Повернуся, коли повернуся. Тоді й побачимося, Джебе.

— Ага.

Джаред передав Джебові рушницю і, звівшись на ноги, машинально обтрусив пилюку з одягу. І пішов геть таким знайомим мені швидким кроком, подумки вже зовсім в інших просторах. Жодного погляду в мій бік, жодного помислу про мою подальшу долю.

Я слухала, як помирає відлуння його кроків, аж поки воно геть не стихло. А потім, забувши про Джебову присутність, затулила обличчя руками і заридала.