Розділ 19 Розлука

— Це б усе пояснило.

— Вона… ця істота схожа на шукачів найменше з усіх, кого я бачив. Якби шукач бодай здогадувався, як нас знайти, то привів би за собою цілу армію.

— І нічого б тут не знайшов. Але вона… оця… знайшла нас, правда ж?

— Але дорогою мало не померла…

— Проте досі дихає, еге ж?

Тривалий час вони мовчали. Так довго, що мені закортіло розтягнутися на долівці печери, а не лежати скрученою в клубок. Проте я боялася шуміти. Понад усе воліла, аби Іян пішов і можна було поспати. Адреналін вимився з крові — я була геть виснажена.

— Гадаю, треба піти перемовитися з Джебом, — прошепотів Іян, порушивши мовчанку.

— Геніальна ідея! — голос Джареда аж лускав від сарказму.

— Пам’ятаєш найпершу ніч? Коли вона скочила між тобою та Кайлом? Було дуже дивно.

— Просто намагалася вижити, уникнути…

— Даючи Кайлу фору? Та він би її пристукнув… Гарний план.

— Але ж спрацювало.

— Джебова пушка спрацювала. Чи ти хочеш сказати, що вона передбачила: Джеб дістане рушницю?

— Ти забагато думаєш, Іяне. А саме цього вона й прагне.

— Гадаю, ти не правий. Не знаю чому… але здається, вона взагалі не хоче, щоб ми про неї думали, — я почула, як Іян звівся на ноги. — Знаєш, що справді дивно? — пробурмотів він уже не пошепки.

— Що?

— Я почувався винним — винним до неможливості,— коли дивився, як вона сахається нас. Коли дивився на ті чорні синці на її шиї.

— Не дозволяй їй пробивати тебе на сльозу, — у голосі Джареда забриніло занепокоєння. — Це не людина. Не забувай.

— Просто тому, що вона не людина, ти гадаєш, вона не відчуває болю? — запитав Іян, віддаляючись. — Що її відчуття не такі, як у звичайної дівчини, яку побили — побили ми?

— Візьми себе в руки, — просичав Джаред йому вслід.