Розділ «55»

Чорт забирай, подумав я, невже ніхто не чує цього шуму? Чому ніхто не прийде й не зупинить це? Чому не викличуть поліцію?

Бекер знову кинувся на мене. Я пропустив сильний правий і вирубився…

Коли я прийшов до тями, надворі було темно, настала ніч. Я був під ліжком, з-під якого стирчала тільки моя голова. Певно, я туди заповз. Я був боягузом. Я був уесь оббльований. Я виліз з-під ліжка.

Я поглянув на розбите дзеркало й розламане крісло. Стіл був перекинутий догори дригом. Я підійшов і спробув поставити його на місце. Дві ніжки були зламані. Я спробував полагодити їх, як міг. Я поставив стіл. Він постояв хвильку, потім знову впав. Килимок був просочений вином і блювотиною. Біля нього лежала пляшка. На дні ще трохи лишилося. Я випив ті рештки і роззирнувся навколо, шукаючи ще. Пити було нічого. Я замкнув двері. Знайшов сигарету, запалив її й став біля вікна, дивлячись на Темпл Стріт. Надворі була гарна ніч.

Раптом почувся стук у двері. «Містере Чінаскі?» це була місіс Канзас. Вона була не сама. Я чув як шепотіли ще кілька голосів. З нею були її маленькі смагляві дружки.

«Містере Чінаскі?»

«Так?»

«Я хочу зайти до вашої кімнати.»

«Для чого?»

«Хочу змінити простирадла.»

«Я хворію. Не можу вас впустити.»

«Я просто хочу змінити вам простирадла. Це займе всього кілька хвилин.»

«Ні, не можу. Приходьте зранку.»

Я чув, як вони шепотілися. Потім я почув, як вони пішли по коридору. Я сів на ліжко. Була суботня ніч, все місто пиячило.

Може мені пощастить вислизнути?

Я підійшов до дверей, відчинив їх на маленьку щілинку, не знімаючи ланцюжок і виглянув. На сходах стояв філіпінець, один із дружків місіс Канзас. У нього в руці був молоток. Він стояв на колінах. Він поглянув на мене, зашкірився і забив цвях у килимок. Він вдавав, ніби щось там ремонтує. Я зачинив двері.

Мені дійсно треба було випити. Я обнишпорив усю підлогу. Чому в усіх на світі, окрім мене, є що випити? Скільки я ще просиджу в цій клятій кімнаті? Я знову відчинив двері. Нічого не змінилося. Він поглянув на мене, усміхнувся й забив ще один цвях у підлогу. Я зачинив двері.

Я дістав свою валізу й почав кидати до неї свої небагаті пожитки.

У мене все ще було трохи грошей, котрі я виграв у хлопців, та я знав, що їх не вистачить, аби відшкодувати збитки в кімнаті. Та мені й не хотілося того. Насправді, це була не моя провина. Їм варто було б припинити бійку. А дзеркало взагалі поламав Бекер…

Я вже все зібрав. В одній руці в мене була валіза, а в іншій – друкарська машинка в чохлі. Я знову визирнув. Він все ще був там. Я зняв ланцюжок з дверей. Потім я швидко відчинив двері й вибіг. Я побіг до сходів.