Розділ «42»

Щонеділі на нас приходили подивитися дівчата. Я не звертав на них уваги. Коли траплялося щось цікаве, вони верещали, мов навіжені. Ми грали жорстко і в кожного була власна рукавиця, навіть у Мортінсона. У нього була найкраща. Вона була новенька.

Я став у центрі й гра почалася. Ейб був на другій базі. Я вдарив кулаком по рукавиці й крикнув Мортінсону, «Агой, Ейбе, ти колись дрочив сирим яйцем? Щоб потрапити у рай, не варто й помирати!»

Я почув, як дівчата засміялися.

Вибив перший хлопець. Не дуже сильно. Я вибивав найкраще. Я дійсно вмів прикластися: м’яч  летів далеко й високо. Я завжди займав низьку стійку. Завдяки ній я був ніби на пружині.

Я насолоджувався кожним моментом гри. Всі ігри, що я пропустив, косячи газон, чи через змарновані дні у школі, де я був невдахою, все це було в минулому. Я розквітнув. В мені дійсно було щось, я знав це й почувався добре.

«Агов, Ейбе!» прокричав я. «Тобі, певно, й не треба яйця, стільки ти харкаєш на руку!»

Наступний хлопцеь вдарив сильно і високо, тому мені довелося відбігти, щоб спіймати з-за плеча. Я почувався так, ніби здатен на ще одне диво.

Блядь. М’яч влучив у дерево. Потім я помітив, як він скочується по гілках. Я приготувався й чекав. Ні, здаєтья, він застряг. Він покотився вправо. Я побіг туди. Він упав на  гілку, застряг там, прокотився крізь листя й упав просто мені в рукавицю.

Дівчата закричали.

Я посто вистірлив м’ячем у нашого пітчера і помчав до своєї позиції. Вийшов наступний вибиваючий. У нашого пітчера, Харві Ніксона, був неперевершений кидок.

Ми помінялися  і я став першим на вибивання. Раніше я не бачив хлопця, що подавав. Він був не з Челсі. Мені було цікаво звідки він. У нього все було велике – велика голва, рот, вуха, все тіло. Волосся спадало йому на очі, через що він виглядав дещо по-дурному. У нього було каштанове волосся й зелені очі, що дивилися на мене з ненавистю. Здавалося, ніби його ліва рука довша за праву. Він подавав лівою. До цього, я ще ніколи не зустрічався з шульгою. Це ніби твоє відображення. Зворотнє відображення.

Його називали «Кітен»[17] Флосс. Непогане таке кошеня. 190 фунтів.

«Давай, Здорованю, покажи їм!» крикнула одна з дівчат.

Вони називали мене «Здорованем», тому що я грав жорстко й не звертав на них уваги.

Кіттен поглянув на мене з-поміж своїх здоровенних вух. Я сплюнув, присів і помахав биткою.

Кітен кивнув, ніби отримав сигнал від кетчера. Насправді ж, він просто випендрювався. Потім він оглянув поле. Ще більше понтів. Це все було заради дівчат. Він не міг відволікти свої курячі мізки від думок про пизду.

Нарешті він закінчив кривлятися. Я спостерігав за м’ячем у його лівій руці. Я просто прикипів очима до нього. Я знав один секрет. Треба було сконцентруватися на м’ячі й слідкувти за ним весь час, аж поки він не досягне битки.

Крізь промені сонця я дивився, як м’яч вилетів з його руки. Світло аж гуділо від напруги, та я не здавався. Він пролетів нижче моїх колін і далеко від зони удару. Його кетчеру довелося зігнутися, аби впіймати його.

«Пеша спроба,» пробурмотів старий пердун, що жив по сусідству й судив наші матчі. Він працював нічним охоронцем в універмазі й любив потеревеніти з дівчатами. «У мене є двоє дочок вашого віку. Справжні красуні. Вони також носять такі легкі платтячка.» Він любив нахилятися над базою й показувати їм свої сідниці. Це все, що у нього було, окрім його золотого зуба.

Кетчер повернув м’яч Флоссу.