Я відкрив для себе громадську бібліотеку Ла С’єнеги. Я записався туди. Бібілотека знаходилась біля старої церкви на Вест Адамс. Вона була дуже маленька і там була тільки одна бібліотекарка. Вона була класною. Їй було десь 38 і вона збирала своє сиве волосся у тугий пучок. У неї був загострений ніс, а за окулярами без оправ ховалися глибокі зелені очі. Мені здавалося, ніби вона знає усе на світі.
Я ходив бібліотекою, вибираючи книги. Я брав їх з полиць одну за одною. Та мені не щастило. Всі вони були нудними. Їхні сторінки були списані словами ні про що. А якщо там про щось-таки й говорилося, то викладалося це так довго, що поки я дочитував до кінця, я був настільки стомленим, що нічого не розумів. Я пробував книгу за книгою. Серед усіх цих книг мала бути та єдина.
Щодня я ходив до бібліотеки на розі Адамса та Ла Брі, і щоразу там була моя бібліотекарка, сувора, непорушна й мовчазна. Я діставав книги з полиць. Першою вартісною була книга автора на ім’я Ептон Сінклер. Він писав простими реченнями і в них вчувалася злість. Він писав зі злістю. Він описував нетрі Чикаго. Він висловлювався чітко і ясно. Потім я знайшов іншого автора. Його звали Сінклер Льюїс. А книга називалася «Головна вулиця». Він скидав покрови лицемірства, що окутували людей. Йому лиш трохи бракувало пристрасті.
Я повернувся за добавкою. Я прочитував по книзі за один вечір.
Якось я крутився там, раз-по-раз кидаючи погляд на бібліотекарку, аж раптом натрапив на книгу під назвою «Вклонися дереву і каменю». Має бути цікаво, адже саме цим ми і займалися постійно. Нарешті, якийсь рух! Я відкрив книгу. Автором була Джозефін Лоуренс. Жінка. Нічого страшного. Кожен має право на знання. Я погортав сторінки. Та вони були такими ж, як і у решти книжок: бліді, невиразні, стомлюючі. Я поставив книгу на місце. І поки моя рука була на полиці я натрапив на нову знахідку. Це був іще один Лоуренс. Я відкрив книгу на першій-ліпшій сторінці й заходився читати. Вона була про піаніста. Спершу історія здалося мені фальшивою. Та я продовжував читати. Піаніст потрапив у халепу. Його розум щось казав. Якісь темні й незвичні речі. Рядки на були добряче підігнані, здавалося ніби він волав, але не «Джо, де ти?» Це було більше схоже на Джо, де хоча б щось? Цей Лоуренс був майстром щільного й кривавого рядка. Я про нього раніше не чув. Чому про нього нічого не казали? Чому не афішували?
Я прочитував по книзі в день. Я прочитав усього Д. Х. Лоуренса, наявного в бібліотеці. Бібліотекарка почала дивно на мене поглядати, коли я обирав книги.
«Як у тебе сьогодні справи?» питала вона.
Це завжди так приємно звучало. Я почувався так, ніби вже переспав із нею. Я прочитав усі книги Д. Х. Лоуренса і перейшов до інших. До Х. Д., поетеси. І Хакслі, наймолодшого з Хакслі, Лоуренсового друга. Мене просто захлеснув потік. Одна книга вела до іншої. Дос Пассос був непоганим. Не надто аж добрим, та доволі пристойним. Його трилогія про США зайняла у мене більше одного дня. Драйзер взагалі не вразив. А от Шервуд Андерсон так. А потім був Хемінгуей. Яка майстерність! Він умів будувати рядок. Це була радість. Слова не були нудними, вони заводили розум. Читаючи їх відчувалася магія, можна було жити без болю, маючи надію і байдуже, що там буде далі.
Але доводилось повертатися додому…
«ВИМКНУТИ СВІТЛО!» командував батько.
Я саме читав росіян – Тургенева і Горького. Новим батьковим правилом було те, що світло має вимикатися о 8 вечора. Він лягав спати, щоб наступного дня бути свіжим і повним сил на роботі. Вдома він тільки те й робив, що говорив про «роботу». Він розказував про неї матері відколи заходив у дім і аж до того моменту, поки вони не лягали спати. Він розраховував на підвищення.
«Так, годі вже читати ті дурнуваті книжечки! Вимикай світло!»
Для мене ці люди, що увірвалися в моє життя з нізвідки були єдиним порятунком. Вони були єдиними голосами, що говорили зі мною.
«Добре,» казав я.
Я брав лампу, залазив під ковдру, затягував із собою подушку і читав, спираючи книгу на подушку. Ставало спекотно, лампа розжарювалась і було важко дихати. Я піднімав ковдру, щоб впустити повітря.
«Що це? Це світло? Генрі, ти ж вимкнув світло?»
Я швидко опускав ковдру й чекав, аж поки не чув батькове хропіння.
Тургенєв був серйозним хлопцем, та іноді він мене смішив, тому що правда спершу може здатися смішною. Коли чиясь правда подібна до твоєї і здається, ніби він спеціально ділиться нею з тобою, це просто здорово.
Я читав книжки вночі під ковдрою при світлі лампи. Читав всі ці чудові рядки задихаючись. В цьому була якась магія.
А батько знайшов роботу і це було його магією…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сендвіч із шинкою» автора Чарльз Буковскі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „35“ на сторінці 2. Приємного читання.