Розділ «27»

Ліллі нахилилася і провела язиком по Пітовому члену. Вона поводила язиком по гігантській голівці. Потім взяла член у рот.

“Ліллі... Боже,” сказав Піт, “я люблю тебе...”

“Ліллі, Ліллі, Ліллі... о, о, оооооооо...”

“Генрі!” закричав Лисий. “ДИВИСЬ!”  

Я поглянув. Через поле до нас прямував Вагнер, а за ним слідували хлопці, що грали у футбол плюс усі хлопці й дівчата, що дивилися гру.

“Піт!” закричав я, “сюди йде Вагнер, а з ним ще 50 чоловік!”

“Блядь!” вигукнув Піт.

“От чорт,” сказала Ліллі.

Ми з Лисим почали тікати. Ми вибігли крізь ворота й пробігли півкварталу. Ми зазирнули крізь паркан. У Піта з Ліллі не було шансів. Вагнер підбіг до машини і шарпнув двері. Машину оточили і ми більше нічого не бачили...

Після цього ми більше ніколи не бачили Піта і Ліллі. Ми навіть не знали, що з ними трапилось. Нам з Лисим впаяли по 1000 штрафних балів, що поставило мене на перше місце, з 1100 балами в запасі. Я аж ніяк не встигав відпрацювати їх. Я залишався у Маунт Джастіні навіки. Звісно ж, це довели до відома моїх батьків.

“Пішли,” скомандував батько і я попрямував до ванної.

Він дістав пасок.

“Знімай штани і труси,” гаркнув він.

Я не скорився. Він простягнув руку, розщібнув мій пояс і стягнув з мене штани. Потім труси. Пасок ударив. Все було те ж саме, той же звук, той же біль.

“Ти доконаєш свою матір!” кричав він.

Він знову вдарив. Та сліз не було. Мої очі були на диво сухими. Я захотів його вбити. Має ж бути якийсь спосіб. Через кілька років я зможу забити його до смерті. Та мені хотілося зробити це зараз. Він не був вартий нічого. Мабуть мене всиновили. Він знову вдарив. Я все ще відчував біль, та страху вже не було. Ще один удар. Кімната більше не розпливалася. Я все чітко бачив. Здавалось, ніби батько відчув цю зміну в мені, тож почав лупцювати все сильніше й сильніше, та чим більше він бив мене, тим менше я це відчував. Він був майже безпорадним. Щось сталося, щось змінилось. Батько спинився, віддихуючись і я почув, як він вішає пасок на місце. Він пішов до дверей. Я розвернувся.

“Агов,” сказав я.

Батько повернувся й поглянув на мене.

“Давай ще трішки,” кинув я йому, “якщо тобі від того покращає.”

“Не смій так зі мною говорити!” гаркнув він.