Розділ «24»

Напрешті він припинив. Річард зупинився. Він кінчив. Ми подивилися на нього. Він не змінився. Цікаво, його спрема була у нього на колінах чи в руці?

Пролунав дзвінок. Урок англійської скінчився.

Після того випадку нічого не змінилось. Річард Вейт часто дрочив, поки ми слухали міс Грідіс, що високо сиділа на передній парті, схрестивши ноги. Ми з хлопцями прийняли цю ситуацію. Згодом, ми навіть почали з цього сміятися. Дівчата також сприйняли її, проте їм це не подобалось, особливо незадоволена була Ліллі Фішман, про яку всі вже забули.

Окрім Річарда Вейта, у мене була ще одна проблема в тому класі: Гаррі Волден. Дівчата казали, що він гарненький, у нього були золотаві кучері й носив він дивний чепурний одяг. Він змахував на щоголя з 18 стріччя, купа дивних кольорів, темно-зелений, темно-синій, я не міг второпати, де в дідька його батьки знаходили цей одяг. А ще він завжди сидів рівно й уважно слухав. Ніби все розумів. Дівчата часто казали, “Він геній.” Як на мене — то нічого особливого. От чого я не розумів, так це того, чому круті хлопці його не зачіпали. Це мене хвилювало. Чому йому так легко жилося?

Одного разу я зустрів його в коридорі. Я спинив його.

“Ти мені не подобаєшся,” сказав я. “Чому всі в захваті від тебе?”

Волден поглянув направо і коли я поверув голову, щоб подивитися що там таке, він прослизнув повз мене, оминувши, ніби какашку і вже за мить сидів у класі на своєму місці.

Майже кожного дня було те ж саме: міс Грідіс зі своїми ногами, Річард, що постійно дрочив і той Волден, що сидів мовчки й поводився так, ніби й сам вірив, що був генієм. Мене від цього просто нудило.

Я запитав у хлопців, “Слухайте, ви дійсно вірите в те, що Гарі Волден геній? Він же ж просто сидить у своєму охайному костюмчику й мовчить, більш нічого. І що це доводить? Ми всі так можемо.”

Вони мені не відповіли. Я так і не дізнався їхньої думки про цього засранця. Ставало все гірше. Ходили чутки, ніби Гарі Волден навідував міс Грідіс щоночі, ніби він був її улюбленцем, і вони займалися коханням. Мене від цього нудило. Я постійно уявляв собі, як він знімає свій охайний зелений костюмчик, вішає його на стілець, потім стягує оранжеві атласні труси й залазить під ковдру, де міс Грідіс пригортає його золоту кучеряву голову, пестить його і все таке.

Ця чутка ходила між дівчатами, які, здавалось, завжди все знають. Через це вони ще дужче не любили міс Грідіс, хоча й казали, що так і має бути, адже Гаррі Волден — такий ніжний геній і йому потрібно якомога більше ласки.

Якось я ще раз зупинив Гарі Волдена в коридорі.

“Я виб'ю з тебе все лайно, сучий ти сину, мене не проведеш!”

Гарі Волден подивився на мене. Потім поглянув над моїм плечем, показав пальцем і вигукнув, “А що це там?”

Я озирнувся. Коли я розвернувся назад, його вже не було. Він вже сидів у класі в оточенні дівчат, котрі вважали його генієм і любили його.

Чутки про візити Гарі Волдена до міс Грідіс усе поширювалися й поширювалися, особливо, коли він не приходив у школу. Це були найкращі дні, адже мені доводилось миритися лише з дрочінням Річарда, а не з золотими кучерями й захопленням ними усіх дівчаток у тих своїх спідничках, светриках і накрохмалених платтячках. Коли Гарі не з'являлвся, дівчата шушукались, “Просто він занадто чутливий...”   

А Ред Кіркпатрік казав, “Та вона затрахала його до смерті.”

Одного дня я зайшов до класу й помітив, що місце Гарі Волдена порожнє. Я подумав, що його, як завжди, затрахали. Потім від парти до парти полетіла звістка. Я завжди дізнавався всі новини останнім. Нарешті чутка дійшла й до мене: Гарі Волден наклав на себе руки. Цієї ночі. Міс Грідіс ще не знає. Я поглянув на його місце. Його там бульше ніколи не буде. Всі ці кольорові шмотки пішли до пекла. Міс Грідіс закінчила перекличку. Вона підійшла до передньої парти й сіла на неї, схрестивши ноги. Того дня на ній були світіліші панчохи, ніж зазвичай. Спідниця піднялася високо до стегон.

“Нашій американській культурі,” сказала вона, “суджено стати великою. Англійська мова, поки що обмежена й структурована, буде заново перевідкрита й покращена. Наші письменники будуть використовувати те, що я називаю Американською мовою...”

Панчохи пані Грідіс були майже такого ж кольору, як і її шкіра. Здавалося, ніби на ній і не було панчох, ніби вона сидить перед нами оголена, але той факт, що це була лиш ілюзія, робив усе набагато кращим.