Розділ «24»

“Бетті Енн.”

“Чорт,” сказав хлопець, котрий заявляв, що трахався вже в сім років. “Мою також звали Бетті Енн.”

“Ото шльондра,” сказав Ред.

Одного чудового весняного дня ми сиділи на уроці англійської, а міс Грідіс сиділа на передній парті навпроти нас. Її спідниця піднялася особливо високо, це було страшно, прекрасно, чудесно й розпусно водночас. Ці ноги, ці стегна, просто казково. Це було  неймовірно. Лисий сидів через прохід від мене. Він нахилився й штрикнув мене пальцем:

“Вона б'є всі рекорди!” прошепотів він. “Дивись! Дивись!”

“О Боже,” сказав я, “закрийся, а то вона опустить спідницю!”

Лисий відсунувся назад і я став чекати. На щастя, ми не злякали міс Грідіс. Її спідниця залишилась на тому ж рівні. В класі не було хлопця, у кого б не стояв, а міс Грідіс продовжувала говорити. Можу побитись об заклад, що ніхто з хлопців не чув жодного слова з її промови. Дівчата ж крутилися й переглядалися між собою, мовляв ця сучка зайшла надто далеко. Міс Грідіс не могла зайти надто далеко. Здавалося, ніби там далі була не пизда, а дещо краще. Ці ноги. Сонце світило крізь вікно, падаючи на ці ноги й стегна, граючись на теплому шовку тугих панчох. Спідниця була так високо, зібрана ззаду, ми молилися, щоб побачити хоча б край трусиків, хоча б щось іще, Господи Боже, здавалося, ніби світ закінчується й заново перероджується, все було таким реальним і нереальним водночас, сонце, стегна і шовк, такий гладенький, такий теплий, такий привабливий. Вся кімната стрибала перед очима. Зір затьмарювався і знову повертався, а міс Грідіс продовжувала сидіти й говорити так, ніби нічого не сталося, ніби усе було в порядку. Саме тому це було так добре і, в той же час, так жахливо: факт того, що вона прикидалася, ніби нічого не відбувалося. Я подивився на кришку своєї парти, побачив візерунок деревини і мені здалося, що то був вихор гарячої рідини. Потім я знову підняв голову й глянув на ноги і стегна, розсердився на себе, що відволікся від цього і, можливо, пропустив щось.

Раптом почувся звук: “Ляп, ляп, ляп, ляп...”

Річард Вейт. Він сидів за задньою партою. У нього були великі вуха, товсті, пухлі, гігантські губи й дуже велика голова. Його очі майже не мали кольору, в них не проглядалося жодної зацікавленості чи розуму. У нього були великі ступні й постійно відкритий рот. Коли він говорив, слова незграбно виходили одне за одним, з великими паузами. Він навіть не був слабаком. Ніхто ніколи з ним не розмовляв. Ніхто не знав, що він робить у школі. Дивлячись на нього, складалося враження, що йому чогось бракує. Він носив чистий одяг, проте сорочка завжди стирчала з-під штанів і на ній чи на штанах вічно бракувало кількох гудзиків. Річард Вейт. Він ходив до школи кожного дня і ніхто навіть не знав, де він живе.

“Ляп, ляп, ляп, ляп, ляп...”

Річард Вейт дрочив, салютуючи ногам і стегнам міс Грідіс. Його ніби прорвало. Певно, він не розумів норм поведінки. Ми всі його чули. Міс Грідіс чула його. Дівчата чули його. Всі знали чим він займається. Він був настільки тупий, що навіть не додумався робити це тихіше. Він розпалювався все більше і більше. Ляпання ставало все гучнішим і гучнішим. Його кулак стукався об нижню частину парти.

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”

Ми подивилися на міс Грідіс. Що ж вона зробить? Вона завагалася. Потім огледіла клас. Вона посміхнулась і, така ж незворушна, як і завжди, повела далі:

“Я вірю в те, що англійська мова є найдорожчим і найефективнішим засобом спілкування. Ми маємо бути вдячними, що володіємотаким унікальним даром, такою великою мовою. І коли ми нехтуємо нею, ми нехтуємо собою. Тож давайте використовувати, берегти й покращувати наш спадок, досліджувати й збагачувати нашу мову...”

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”

“Ми маємо відкинути Англію та її мовну традицію. Не зважаючи на всі здобутнки англійців, наша американська мова зберігає в собі глибокі багатства й неймовірні ресурси. Ці ресурси, як я вже казала, ще не до кінця розкриті. Колись настане підходящий час і з'являться майстерні письменники і у нас станеться  справжній літературний вибух...”

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”

Так, Річард Вейт був одним із тих, з ким ми нікоди не говорили. Якщо чесно, ми його навіть боялися. Він не був тим, з кого можна вибити все лайно, щоб усім покращало. Хотілося триматися від нього якнайдалі, не хотілося навіть дивитися на нього, на ці великі губи, на цей рот, що ніколи не закривався, ніби у бородавчатої ропухи. Хотілося уникати його, тому що Річард Вейт був непереможним.

Ми все чекали й чекали, поки панмісі Грідіс говорила про протистояння англійської й американської культури. Ми чекали, а Річард Вейт все продвжував і продовжував. Його кулак стукався знизу об парту, дівчата переглядалися, а хлопці думали, чому цей кретин вчиться з нами в одному класі? Він же усе зіпсує. Через нього міс Грідіс опустить свою спідницю навіки.

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”