Розділ «20»

П'ятий клас перешов у шостий і я почав замислюватись над втечею з дому, проте подумав, що якщо наші батьки не можуть знайти роботи, то як же ж в дідька її знайде хлопцина під  п'ять футів зросту? В тій часи героєм для всіх, і великих і малих, був Джон Ділінджер. Він грабував банки. А крім нього ще були Красунчик Флойд, Ма Баркер та Келлі-кулемет. 

Люди почали ходити на пустирі й збирати бур'яни. Як виявилось, деякі з них можна було готувати і їсти. На пустирях і вулицях часто спалахували бійки між чоловіками. Всі вони були злими. Ці чоловіки курили “Бул Дюрам”[9] і плювати хотіли на решту. У них із кишень сорочок виглядували ярлички “Бул Дюрам” і всі вони вміли скручувати цигарку однією рукою. Коли на вулиці зустрічався тип, у якого з кишені виглядав ярличок “Бул Дюрам”, це означало, що варто бути обережним. Всюди говорили про другий і третій закла´д. Якось батько повернувся додому з поламаною рукою й синцями під очима. Мати мала якусь низькооплачувану роботу. Кожен хлопець на нашій вулиці мав одну пару штанів для виходу в неділю і одну пару на будні. Коли черевики зношувались, нових не купували. В універмагах продавлись підошви й каблуки по 15-20 центів разом з клеєм і все це наліплювалось на вже зношені черевики. Батьки Джина тримали півня й кількох курей і коли котрась курка переставала нести яйця, її з'їдали.

Щодо мене, то все залишалось по-старому — у школі, з Чаком, Джином та Едді. Не тільки дорослі були підлими, діти також були підлими і навіть тварини були підлими. Здавалося, ніби вони перейняли свою поведінку від людей.

Одного дня я просто стояв на вулиці без діла, я більше не товаришвав з бандою, та й мені більше не хотілося, як раптом до мене підбіг Джин. “Агов, Генрі, ходімо!”

“Що там таке?”

“ХОДІМО!”

Джин побіг і я послідував за ним. Ми побігли до Гібсонового подвір'я. Навколо нього була велика стіна з цегли.

“ДИВИСЬ! ВІН ЗАГНАВ КОТА У КУТ! ВІН ЙОГО ЗАРАЗ УБ'Є!”

У куток між стінами забилося маленьке біле кошеня. Воно не могло звідти вийти. Його шесрть стояла дибки, воно шипіло а кігті були напоготові. Та воно було замалим, а Чаковий бульдог, Барні, гарчав і наступав на нього. Я подумав, що хлопці спецально кинули туди кота, а потім привели собаку. Я відчував це з того, як Чак, Едді та Джин спостерігали за цим: вони мали винуватий вигляд.

“Це ви зробили спеціально,” сказав я.

“Ні,” відказав Чак, “кіт сам винен. Він сам сюди зайшов. Нехай тепер б'ється.”

“Я ненавиджу вас, падлюки,” сказав я.

“Барні зараз уб'є цього кота,” сказав Джин.

“Барні розірве його на шматки,” сказв Едді. “Він поки боїться кігтів, але коли він накинеться, то коту кінець.”

Барні був великим коричневим бульдогом зі слинявою пащею. Він був тупий, жирний і мав дурнуваті карі очі. Він гарчав і шерсть на ньому ставала дибки, коли він наближався все ближче і ближче. Я захотів дати йому копняка по його дурній дупі, але злякався, що він розірве мені ногу. Він був налаштований на вбивство. Біле кошеня було ще маленьке. Воно шипіло й чекало, притиснуте до стіни, прекрасне чисте створіння.

Пес повільно наступав. Для чого це хлопцям? Це була далеко не відвага, це була просто брудна гра. Де були дорослі? Де була влада? Коли треба було звинуватити мене, вони завжди були поряд. А де ж вони були зараз?

Я вирішив прорватися туди, схопити кота й утекти, та мені не вистачило сміливості. Я боявся, що пес нападе на мене. Усвідомлення того, що мені бракувало сміливості зробити це  гнітило мене. Я почав відчувати нудоту. Я був слабким. Я не хотів, щоб це сталося, проте  й не знав, як це спинити.

“Чак,” сказав я, “відпусти кота, будь ласка. Забери собаку.”

Чак не відповідав. Він продовжував стежити.

Потім він промовив, “Барні, роздери його! Пошматуй цього кота!”