Розділ «6»

Сьюзен ледь устигла підхопити Енн.

— Ні… ні, Сьюзен… я не зомлію, — пролопотіла Енн побілілими вустами. — Допоможіть мені сісти… дякую. Ми повинні знайти Гілберта.

— Якщо Джеймс утопився, Енні, думай про те, що він був позбавлений бід і гризот цього буремного світу, — мовила тітонька Мері-Марія, виявляючи в такий спосіб подальшу моральну підтримку.

— Я візьму ліхтар і пошукаю довкола будинку, — мовила Енн, відчувши, що знов може підвестися. — Я знаю, ви вже шукали, Сьюзен… але дозвольте… дозвольте мені. Я не можу просто так сидіти й чекати.

— Тоді вдягніть светр, пані Блайт, дорогенька. Нині така роса й повітря вогке. Я принесу вам червоний — він висить на стільці в кімнаті хлопців. Зачекайте тут.

Сьюзен метнулася нагору. А кілька хвилин потому її крик луною струснув увесь Інглсайд. Енн і тітонька Мері-Марія вибігли в горішній передпокій, де вздріли Сьюзен, яка ридала й сміялася водночас, у стані, ближчому до істерики, аніж це будь-коли траплялося зі Сьюзен Бейкер.

— Пані Блайт, дорогенька… він там! Маленький Джем там! Він заснув на канапі коло вікна… я ж туди й не заглядала… канапи не видно за дверима… і коли його не виявилося в ліжку…

Енн, зненацька ослабла від полегшення й радості, зайшла в кімнату й уклякла біля канапи. Невдовзі вони зі Сьюзен іще посміються із власної нерозважливості, але в цю мить були тільки сльози вдячності й щастя. Маленький Джем міцно спав, укрившись в’язаним пледом, притискаючи до грудей старого пошарпаного ведмедика, а впоперек його ніг розлігся вірний незлостивий Миршавко. Руді кучері розсипалися на подушці. Здавалося, що хлопчик бачить приємний сон, і Енн не хотіла його будити — та раптом він розплющив очі, схожі на карі зірки, і поглянув на неї.

— Джеме, синку, чому ти не в ліжку? Ми… ми хвилювалися… ми не могли тебе знайти… а сюди не поглянули…

— Я ліг тут, щоб дивитися, як ви з татом під’їдете до хвіртки. Мені було так самотньо — я просто мусив піти й лягти.

Мама взяла його на руки й перенесла в ліжко. Приємно було відчути її поцілунок і ніжні дбайливі рухи, якими вона підгортала йому ковдру… які давали змогу впевнитися, що його люблять. І кому то тільки цікаво дивитися, як роблять татуювання? Мама така хороша — найкраща мама в усьому світі. А мати Берті-Шекспіра Дрю була така скупа, що цілий Глен кликав її «Пані Збиране Молоко», і він знає… він сам бачив, як вона лупцювала Берті за кожну найменшу дрібницю.

— Мамо, — сонно проказав він, — я принесу вам проліски навесні… і потім щовесни приноситиму. Можете покластися на мене.

— Звісно, маленький, — відповіла мама.

— Ну, коли вже нам усім немає потреби гасати й голосити, я думаю, ми можемо, зітхнувши з полегшенням, повернутися в наші ліжка, — мовила тітонька Мері-Марія. Проте й у її буркотливому тоні було знати добрячу втіху.

— Яка ж я була дурна, що не згадала про цю канапу, — мовила Енн. — Ми самі осоромилися, і лікар Блайт не дасть нам забути про це, будьте певні. Сьюзен, зателефонуйте, будь ласка, панові Флеггу й скажіть, що ми знайшли Джема.

— Ох, і кепкуватиме ж він із мене, — відказала щаслива Сьюзен. — Та мені байдуже — хай кепкує. Головне, що маленький Джем живий і здоровий.

— Я випила б чашечку чаю, — жалісливо зітхнула тітонька Мері-Марія, огортаючи свою кощаву фігуру драконами.

— Я вмить заварю, — бадьоро озвалася Сьюзен. — Нам усім полегшає, щойно ми вип’ємо чаю. Пані Блайт, дорогенька, коли Картер Флегг почув, що із Джемом усе гаразд, він тільки й промовив, що: «Слава Богу!» Ніколи більш не скажу кривого слова щодо цього чоловіка, хай які несусвітні ціни будуть у нього в крамниці. І як ви гадаєте, пані Блайт, дорогенька, чи не приготувати нам завтра на обід курку? Відсвяткуємо це, так би мовити. А маленький Джем одержить на сніданок свої улюблені оладки.

Був іще один телефонний дзвінок — цього разу від Гілберта, який повідомляв, що везе дитину з тяжкими опіками з Гарбор-Геда в міську лікарню, і щоб до ранку його не чекали.

Зіпершись на підвіконня, Енн визирнула зі свого вікна, щоб з удячністю побажати світові доброї ночі, перш ніж укластися до ліжка. З моря долинав прохолодний вітер. Місячним шепотом озивалися сонні дерева у видолинку. Енн навіть змогла посміятися — хоч і досі здригаючись — із власної нещодавньої паніки й абсурдних припущень та моторошних спогадів тітоньки Мері-Марії. Її дитя було в безпеці… а десь у цю мить Гілберт боровся за життя чиєїсь іншої дитини. Дорогий Боже, не покинь його й тієї матері. Допоможи всім матерям в усьому світі. Нам так потрібна допомога, адже в нас шукають любові, розуміння й турботи маленькі, ніжні, вразливі душі.