Розділ «40»

— Ні, але тепер я пишу живі поеми,[28] — відповіла Енн, думаючи про «Джема й компанію».

Крістіна здивовано витріщилася на неї, не впізнавши цитати. Що вона має на увазі, ця Енн Ширлі? Утім, іще в Редмонді всім були знані її незбагненні висловлювання. Вона дивовижно зберегла колишню вроду, проте, очевидно, Енн належить до тих жінок, які після заміжжя геть припиняють думати. Сердешний Гілберт! Вона запопала його ще до Редмонду. Він не мав ані найменшого шансу видертися з її пут.

— Хто в наші дні ще їсть подвійний мигдаль?[29] — спитав лікар Мюррей, розколовши горіх. Крістіна озирнулася на Гілберта.

— А пам’ятаєш, як ми колись їли мигдаль? — проказала вона.

(«Здається, вони обмінялися багатозначними поглядами»).

— Хіба ж я міг забути? — озвався Гілберт.

Вони поринули у водоспад різноманітних «а пам’ятаєш», доки Енн сиділа, втупившись у натюрморт із рибою та помаранчами, що висів на протилежній стіні. Вона уявити не могла, що в Гілберта й Крістіни лишилося так багато спогадів. «А пам’ятаєш наш пікнік край затоки?» «А пам’ятаєш, як ми ходили до негритянської церкви?» «А пам’ятаєш бал-маскарад? — Ти була іспанкою в чорній оксамитовій сукні, з віялом і мереживною мантильєю».

Гілберт очевидно пам’ятав усе в найдрібніших деталях… але забув про річницю власного шлюбу!

Після вечері всі повернулися до вітальні. Крістіна мигцем зиркнула у вікно, де небо на сході за темними осокорами вже мерехтіло сріблястим поблиском.

— Гілберте, прогуляймося в саду. Я хочу ще раз осягнути значення сходу місяця о вересневій порі.

(«Хіба місяць у вересні має якесь особливе значення? І чому вона каже „ще раз“? Вона вже осягала його… з Гілбертом?»)

Вони вийшли. Енн відчувала, що її дуже мило й приязно посунули вбік. Вона сіла в крісло проти вікна, що виходило в сад, хоча не зізналася б навіть собі у справжніх причинах такого вибору. Онде Крістіна й Гілберт на стежці. Про що вони розмовляють? Здається, говорить переважно Крістіна. Гілберт, певно, онімів від захвату. Чи всміхається він там, у місячнім сяйві, спогадам, у яких їй немає місця? Вона пригадала свої надвечірні прогулянки з Гілбертом в ейвонлійських садах. Невже він забув?

Крістіна дивилася в небо. Авжеж, вона знала, що, піднімаючи голову, демонструє свою білосніжну округлу шию. Ніколи ще цей дурний місяць не сходив так довго!

Вони повернулися до вітальні разом із новими гостями. Лунали розмови, музика, сміх. Крістіна співала — дуже гарно співала. Вона завжди була музикальна. Вона співала для Гілберта про «світлі спомини із днів минулих»… а він мовчав, відхилившись на спинку крісла. Чи згадував він зі смутком оті «дні минулі»? Чи міркував про те, що було б, якби він побрався із Крістіною? («Колись я завжди знала, про що він думає. Голова починає боліти. Якщо ми невдовзі не поїдемо, я завию. Добре, що наш поїзд вирушає рано»).

Коли Енн вийшла на ґанок, Гілберт уже стояв там із Крістіною. Вона піднесла руку й пестливо зняла йому із плеча сухий листок.

— Ти справді здоровий, Гілберте? У тебе змарнілий вигляд. Я знаю, ти перевтомлюєшся.

Енн заціпеніла, нажахана. Так, Гілберт був утомлений, дуже втомлений — а вона й не бачила, доки на це вказала Крістіна! Ніколи їй не забути сорому, що охопив її в ту мить! («Я сприймала Гілберта як належне й сердилася, що він чинить так само!»)

Крістіна озирнулася на неї.

— Рада була зустрітися з тобою, Енн. Майже як у давні часи.

— Майже, — утяла Енн.