Розділ «40»

Ідеальна пара дуже чемно мовчала всю дорогу до Шарлоттауна. Аякже, Гілберт надто хвилювався перед зустріччю зі своєю колишньою милою, щоби звертати увагу на власну дружину! Енн чхнула. Невже застудилася? О, це буде жахливо — шморгати цілий вечір на очах пані Довсон, уродженої Крістіни Стюарт! Плямка на губі пекла — мабуть, там з’явиться болячка. Хіба Джульєтта колись чхала? Хто міг би уявити собі Порцію[26] з пошерхлими від морозу вустами? Чи Єлену Прекрасну з гикавкою? Чи Клеопатру з мозолями?

Коли в домі Фаулерів Енн зійшла вниз із кімнати для гостей, то зашпорталася об голову розстеленої на підлозі ведмежої шкури й ледь устоявши на ногах, пролетіла через усю захаращену меблями та роззолоченими статуетками кімнату, яку пані Фаулер називала вітальнею, і впала в крісло, на щастя, не перекинувшись разом із ним. Перелякано пошукавши очима Крістіну, Енн зрозуміла, що та досі не з’явилася. Від цієї думки їй стало трохи легше. То була би справдешня ганьба, якби Крістіна сиділа тут, насмішкувато дивлячись, як Енн Блайт поточується, ніби п’яна! Гілберт навіть не спитав, чи вона не забилася. Усю увагу його поглинула розмова з лікарем Фаулером і незнайомим Енн лікарем Мюрреєм із Пью-Брансвіка, автором монографії про тропічні захворювання, яка нещодавно справила щиру сенсацію в медичній спільноті. Проте монографія була забута, щойно з кімнати для гостей зійшла Крістіна, оточена ароматом геліотропа. Гілберт підвівся; очі його спалахнули жвавою зацікавленістю.

На одну виразну мить Крістіна спинилася у дверях. Авжеж, вона не шпорталася об ведмежі голови! Енн пригадала, що Крістіна віддавна мала цю звичку — спинитись на порозі, щоб похизуватися собою. І зараз вона, вочевидь, користалася із нагоди продемонструвати Гілберту, що він утратив.

На ній була сукня з фіолетового оксамиту із парчевим мереживом, довгими, вільними рукавами та шлейфом. Темні коси спадали на плечі, охоплені золотим обручем. На шиї висів тонкий золотий ланцюжок із розсипами діамантів. Тієї ж миті Енн відчула себе вбогою, неприбраною, замурзаною селючкою, що на півроку відстала від моди. Вона вже шкодувала, що наділа це дурне емалеве сердечко.

Безперечно, Крістіна була все ще дуже вродлива. Так, пещена й елегантна аж надміру… але й значно огрядніша. Ніс її не став коротший і підборіддя явно свідчило про середні літа. Коли вона стояла на порозі, видно було, що ступні в неї… масивні. І чи не поблякла з віком ця її претензія на значущість? А проте щоки її досі нагадували гладеньку слонову кістку, і сині очі сяяли з-під чарівної складки на лобі, якою захоплювався ввесь Редмонд. Так, пані Довсон зберегла свою вроду, і серце її не здавалося похованим у чоловіковій могилі.

Крістіна заполонила собою кімнату тієї ж миті, як увійшла. Енн почувалася так, мовби її самої тут немає. Проте вона сіла рівно. Крістіна не побачить згорбленості, типової для середнього віку! Енн стане на прю, розгорнувши всі хоругви! Очі її зненацька позеленіли, а щоки забарвилися ледь помітним рум’янцем. («Пам’ятай, що в тебе є ніс!») Лікар Мюррей, який досі не звертав на неї уваги, із подивом відзначив, що в пані Блайт дуже незвична врода. Ця хвальковита Крістіна Довсон поряд із нею здавалася геть буденною й прісною.

— Гілберте, ти все так само вродливий, — кокетливо проказала Крістіна. Крістіна кокетлива! — Як добре, що ти зовсім не змінився.

(«І говорить вона з тим самим тягучим придихом! Як я завжди ненавиділа цей її оксамитовий голос!»)

— Коли я дивлюся на тебе, — відповів Гілберт, — то забуваю значення слова «час». Де ти вивідала таємницю вічної юності?

Крістіна засміялася.

(«Який у неї металічний сміх!»)

— Ти завжди вмів зробити гарний комплімент. Чи знаєте ви, — Крістіна лукаво глянула на присутніх, — що лікар Блайт був предметом мого захоплення в ті часи, котрі, як він удає, щойно вчора лишилися в минулому? І Енн Ширлі! Ти не так сильно змінилася, як я чула… хоч, мабуть, я не впізнала б тебе, якби випадково зустріла на вулиці. Твоє волосся дещо потемніло, правда? О, хіба не дивовижно — зустрітися знову отак? Я боялася, що твій простріл завадить тобі приїхати.

— Мій простріл!

— Так — хіба в тебе його нема? Я думала, що…

— Мабуть, я щось наплутала, — вибачливо проказала пані Фаулер. — Хтось розповідав мені, що ви лежите із дуже сильним прострілом.

— То пані Паркер із Лобриджа. Я ніколи в житті не мала прострілу, — блякло промимрила Енн.

— О, як тобі пощастило, — відказала Крістіна з ледь чутною зневагою в голосі. — Це страхітлива хвороба. Моя тітка так потерпає від прострілів.

Тон її мовби давав зрозуміти, що вона зараховує Енн до покоління тіток. Енн кволо всміхнулася — вустами, проте не очима. Аби ж то вона могла відповісти, влучно й уїдливо! Енн знала, що, прокинувшись о третій ночі, неодмінно придумає хвацький дотеп, який врятував би її, але зараз утіхи в цім не було.

— Мені казали, у вас семеро дітей, — мовила Крістіна, звертаючись до Енн, проте дивлячись в очі Гілберту.

— Тільки шестеро живі, — озвалася Енн, ледь помітно здригнувшись. Навіть тепер вона не могла говорити про крихітну біленьку Джойс без болю.