Розділ «40»

— Яка сім’я! — сказала Крістіна.

Чисельна сім’я вмить почала здаватися стидкою й нісенітною абищицею.

— Ти, певне, жодного не маєш, — завважила Енн.

— Бач, я ніколи не любила дітей, — Крістіна знизала гарними плечима, проте голос її звучав дещо різко. — Боюся, немає в мене цього материнського інстинкту. І я ніколи не думала, що єдине призначення жінки — нести дітлахів у наш і без того заюрмлений світ.

Потім вони перейшли до їдальні. Гілберт повів Крістіну, лікар Мюррей повів пані Фаулер, а лікар Фаулер, низенький натоптаний чоловічок, неспроможний підтримувати розмову ні з ким, крім колеги-медика, повів Енн.

У задушливій кімнаті панував таємничо-нудотний дух. Вочевидь, пані Фаулер курила там якісь пахощі. Вечеря була щедра й смачна, проте Енн їла машинально, не відрізняючи страв, і всміхалася, аж доки відчула, що від неї не лишилося нічого, крім усмішки. Вона не зводила очей із Крістіни, яка й собі невпинно всміхалася Гілберту. Крістіна мала дуже гарні зуби — непристойно гарні, мов із реклами зубної пасти. Вона ефектно грала руками під час розмови — і руки в неї були красиві… хоч і завеликі.

Крістіна казала Гілберту щось про життєві цикли. Та чи розуміла вона сама бодай слово з того, що промовляла? Потім вони перейшли до великодніх містерій.

— Ти колись була в Обераммергау?[27] — спитала Крістіна.

Таж вона добре знала, що Енн там не була! Чому навіть звичні, прості запитання лунали глузливо, коли їх ставила Крістіна?

— Хоча ти так пов’язана сім’єю, — вела вона далі. — До речі, знаєш, кого я зустріла місяць тому в Галіфаксі? Ту твою подружку, що вийшла була за потворного пастора… як його звали?

— Джонас Блейк, — відказала Енн. — Філіппа Гордон вийшла за нього. І я ніколи не вважала його потворним.

— Невже? Хоча, звісно, на колір і смак… Ну, словом, я їх зустріла. Бідолашна Філіппа!

В устах Крістіни слово «бідолашна» звучало вельми трагічно.

— Чому бідолашна? — озвалася Енн. — Я певна, вони із Джонасом дуже щасливі.

— Щасливі! Люба, якби ти знала, де вони живуть! В убогім рибальськім селищі, де справжня подія, коли свині вдеруться в чужий сад! Я чула, що цей… Джонас, так? — мав дуже пристойну парафію в Кінгспорті, і покинув її, бо вважав, що його обов’язок — мешкати серед рибалок, яким він потрібен. Не зношу таких фанатиків. «Як можеш ти жити в цій глушині, відрізаній від людей і від світу?» — спитала я, і знаєш, що відказала Філіппа?

Крістіна виразно змахнула руками із безліччю перснів на пальцях.

— Можливо, те саме, що я могла би сказати про Глен Святої Марії, — мовила Енн. — Це мій найрідніший дім на землі.

— Диви, як ти задоволена тим селом, — глузливо осміхнулася Крістіна. («О, цей жахливий рот, повний зубів!») — Невже ти ніколи не прагнула розширити обрій свого існування? Я пам’ятаю, що в Редмонді ти була честолюбна й писала милі оповіданнячка — звісно, химерні й дещо чудні, та все ж…

— Я писала їх для людей, що не втратили віри в край далеких казок. Їх на диво багато й вони люблять часом одержати звістку із того краю.

— І ти геть покинула цю справу?