Розділ «36»

— Кінець-кінцем оддалася я за татуся. Терпець у нього де й дівся — він дав мені двадцять чотири години, сказати «так» або «ні». Мій батько хотів був, щоб я нарешті уговталася. Він так лютував, коли Джим Х’юїт утопився через мене. Ми з татусем були дуже щасливі, як пригледілись одне до одного. Татусь казав, що я — добра жінка, бо мало думаю. Він певен був, що жінки не для того існують, щоб думати. Казав, що вони від того марніють і спадають із природи. Йому в животі крутило від печеної квасолі, та ще в нього часто бували простріли, але я його всякий раз лікувала своїм трав’яним бальзамом. Був один фахівець там, у місті — казав, що може зцілити його назовсім, але татусь уважав, що ті вже як злапають чоловіка, так і в гріб заженуть. Сумно мені за ним, коли льоху годую. Як він любив свинину! Щораз тепер, як їм бекон, то й згадую татуся. А той портрет, проти нього — це королева Вікторія. Дивлюсь я на неї й кажу: «Скинула б ти, голубонько, усі свої діаманти й мережива — тоді я була б чи не гарніша за тебе».

Проводжаючи Нен, Томасіна тицьнула їй у руки пакунок м’ятних льодяників, рожеву скляну вазочку у формі туфельки й банку агрусового джему.

— Це твоїй мамці. Я завжди вправно варила аґрусовий джем. Мушу зайти якось до вас в Інглсайд — уздріти цих ваших порцелянових песиків. Перекажи Сьюзен Бейкер подяку від мене за гичку ріпи, що вона дала мені весною.

Гичка ріпи!

— Я ще на похороні Джейка Воррена хотіла була їй подякувати, але вона так скоро пішла. Я на похоронах не спішу. Тут уже зо кілька місяців не ховали нікого, а мені завжди нудно без похоронів. У Лобриджі завжди когось ховають. Як на мене, то несправедливо. Приходь до мене інколи, га? «Ліпша милість за срібло та золото[22]», — каже Святе Письмо, і я думаю, що це правда.

Вона всміхнулася малій гості — у неї була дуже добра, лагідна усмішка, крізь яку проглядали риси колишньої Томасіни. Нен і собі спромоглася на кволий усміх. Очі їй немилосердно пекли. Вона мусить забратися звідси, доки розплачеться!

«Миле, чемне дівчатко, — думала Томасіна, дивлячись у вікно вслід Нен. — Немає в неї материного хисту до балачки, та може, то й незле. Теперішні діти гадають, що всі розуми поїли, коли насправді, як одне — малі зухвальці. Глянула я на цю дівчинку й наче сама помолодшала».

Старенька зітхнула й вийшла надвір, щоб закінчити полоти нагідки та попроривати лопухи.

«Богу дякувати, спина в мене досі гнучка», — міркувала вона.

Нен повернулася в Інглсайд біднішою на одну мрію. Ані долина зі стокротками, ані мерехтлива вода не могли її звеселити. Вона хотіла додому — сховатися десь від чужих очей. Двоє дівчат проминули її сміючись. Невже з неї? О, як глузували б усі, якби знали! Мала дурненька Нен Блайт, що вигадала достеменний роман із фантазій про чарівну загадкову даму, а відшукала натомість удову «горопашного татуся» і м’ятні льодяники.

М’ятні льодяники!

Нен щосили тамувала сльози. Великим десятилітнім дівчатам негоже плакати. Проте на душі їй було гірко. Щось прекрасне та цінне зникло навіки… потаємне джерело втіхи й щастя, яке вона, очевидно, утратила назавжди. В Інглсайді ширився аромат цинамонових коржиків, та вона не пішла на кухню випрошувати їх у Сьюзен. Вечеряла дівчинка мляво, хоч у погляді Сьюзен виразно читала слово «рицина». Енн завважила, що мала прийшла зі старої ферми Мак-Алістерів незвично тихенька — і це Нен, яка зранку до ночі веселилася й наспівувала! Невже її так виснажила довга прогулянка під спекотним сонцем?

— Звідки такий страдницький вигляд, доню? — поцікавилася Енн мимохідь, заносячи свіжовипрані рушники до спальні двійнят, де Нен сиділа, скулившись на підвіконні, замість полювати тигрів в екваторіальних джунглях із братами й сестрою в Долині Райдуг.

Нен не хотіла розповідати нікому про свої наївні фантазії — але з мамою слова вихоплювались, наче самі собою.

— Мамо, невже все в житті — суцільне розчарування?

— Не все, маленька. Що розчарувало тебе нині?

— О, мамо, Томасіна Фер… вона… вона звичайна! І ніс у неї кирпатий!

— Доню, — спантеличено мовила Енн, — та чи не байдуже, який у неї ніс? Нащо цим перейматися?

Тоді нестримним потоком линула оповідь. Енн слухала, як завжди, із серйозним обличчям, ретельно душачи сміх. Вона пам’ятала колишнє дівча із Зелених Дахів, Ліс Привидів і двох подруг, до смерті наляканих плодами власної уяви. Вона пам’ятала власну зневіру від розвінчання дитячих мрій.

— Мила, не варто так близько брати до серця втрату власних ілюзій.