Розділ «36»

— Мені подобається, як мене виховують, — мовила Нен, марно силкуючись усміхнутися.

— Мамця твоя — добра жінка. І гарна. Я, коли вздріла її на похороні Ліббі Тейлор, думала собі, що вона геть іще молода — така щаслива закохана. Коли твоя мамця десь приходить, усі так і пожвавлюються, мовби чекають, що зара’ щось буде. І нові моди їй личать. Ми всі для них надто гладкі. Зайди-но, посидь зі мною. Добре мати гостю. Воно тут самотньо часом. На телефон і грошей катма… Квіти — і то собі товариство. Ти десь бачила ліпші нагідки? І кота я маю.

Нен хотілося втекти світ за очі, хоч вона й не могла скривдити господиню відмовою. Томасіна — нижня спідниця її витикалася з-під подолу — провела її зогнилими сходами до кімнати, що слугувала кухнею й вітальнею водночас. Кімната була бездоганно чиста; де-не-де в горщиках яскріли квіти. Із печі линув затишний аромат свіжого хліба.

— Сідай, — привітно мовила Томасіна, посуваючи дівчинці крісло-гойдалку зі строкатою подушкою. — Заберу-но я звідси горщик із калою. Тепер зажди, зуби поставлю. Кумедна я без них, еге? Але вони страшно тиснуть. Ну от, а з ними я й говорю ясніше.

Назустріч їм із химерним нявкотом вийшов плямистий кіт. І це замість омріяних хортів!

— Мій кіт справно ловить щурів, — мовила Томасіна. — Ними тут аж кишить. Та хоч дах не протікає — і добре. А з родичами жити остогидло. Сама собі й кроку не могла ступити. Мене за Боже пошиття не мали. Найгірша була Джимова жінка. Усе нарікала, мовляв, я до місяця шкірюся. А коли так, то й що? Хіба його це кривдить? «Е ні, — кажу, — не буду я вам більше подушечкою для шпильок». Ото приїхала й живу тут сама, і житиму, доки ноги носять. Ну, чим тебе пригостити? Може, хлібом із цибулею?

— Ні… ні, дякую.

— Воно помічне від нежитю. Я теж застуджена — чуєш оно, як хриплю? Та як лягатиму, перев’яжу собі горло червоною шматою із фланелі зі скипидаром і гусячим жиром — найліпше буде.

Червона фланель і гусячий жир! Та ще й скипидар!

— Ну, як не хочеш хліба… не хочеш, ні? — подивлюся, що в мене там за печиво.

Печиво у формі качок та півників було дивовижно смачне й просто-таки тануло в роті. Пані Фер усміхалася до Нен своїми променистими очима.

— То що, сподобаюсь я тобі, га? Люблю, коли подобаюся дітлахам.

— Мабуть, — пробелькотіла Нен, яка тієї миті ненавиділа сердешну Томасіну так, як можна ненавидіти лиш того, хто руйнує наші ілюзії.

— У мене в самої є малі внуки на Заході.

Онуки!

— Осьде в мене їхні фотографії. Хороші дітки, еге? А ондо на стіні горопашний татусь. Двадцять літ уже буде, як він помер.

«Горопашний татусь» являв собою великий пастельний портрет бородатого чоловіка з ріденькими кучерями довкруж лисої маківки.

О, зневажений принце!

— Добрий був чоловік, хоча й полисів уже до тридцятки, — ніжно мовила пані Фер. — Ох, падоньку, скільки ж то женихів ходило за мною колись! Тепер я стара, та замолоду вже й повеселилася! Скільки хлопців находило по неділях! Кожен хотів пересидіти решту. А я пишалася, як королева. Татусь теж ходив був, іще від початку, та я й не знала, що сказати йому. Мені тоді подобалися зухи. Був такий Ендрю Меткоф — я вже ледве з ним не втекла, хоч і знала, що то не на щастя. Ніколи не тікай із женихом. Кепська то справа, хай хто тобі що інше каже.

— Не буду… я ніколи…