Розділ «30»

— Ні, не смій! Ти обіцяла, що нікому не розкажеш! — крикнула Дові.

Нен утупилася в неї. Так, вона справді обіцяла — а мама ж казала, що обіцянок не можна порушувати.

— Я, мабуть, і собі піду, — стривожено мовила Дові, якій не подобався вигляд Нен.

Вона схопила парасольку й чкурнула навтьоки; її гладкі голі литки майнули вздовж пристані. Позаду Дові лишила нещасну дитину поміж руїн її маленького світу, але їй було байдуже. Простачка Нен — та самого цього слова замало! І дурити її було геть нецікаво. Звісно, вона все скаже матері, щойно прийде додому, і збагне, що її ошукали.

«Добре, що я в неділю вже їду геть», — міркувала Дові.

Нен іще довго сиділа на пристані — їй здавалося, що минуло кілька годин — сиділа вражена, зневірена, невидюща від сліз. Вона не була маминою донькою! Вона була донькою Шестипалого Джиммі — того, кого потай завжди боялася, просто тому, що на одній нозі він мав шість пальців. Вона не мала права мешкати в Інглсайді, не мала права на любов мами й тата. «Ох!» — розпачливо зітхнула Нен. Мама й тато більше не любитимуть її, коли дізнаються. Уся їхня любов належатиме Кассі Томас.

Нен поклала руку на чоло.

— Мені від цього в голові крутиться, — проказала вона.