Розділ «30»

— Не будь папугою. Я мала на увазі — врочисто пообіцяти.

— Я урочисто обіцяю.

— Ще урочистіше.

Нен не розуміла, як можна пообіцяти урочистіше. Її лице спотворила б судома, якби вона спробувала.

— Скажи, поклавши руку на серці:

Не прохоплюся до самої смерті, — звеліла Дові.

Нен пройшла крізь цей ритуал.

— Завтра принесеш парасольку й подивимося, — мовила Дові. — А що робила твоя мама, доки вийшла заміж?

— Вона була вчителькою — чудовою вчителькою, — відповіла Нен.

— Я просто так запитала. Моя мама каже — дарма твій тато женився з нею. Адже про її родину ніхто нічого не знав. Та й у нього довкруж було безліч інших дівчат. Ну, мені час іти. Орвуар.

Нен знала, що це означає «до зустрічі», і пишалася подругою, яка так добре вміла говорити французькою.

Коли Дові пішла, Нен іще довго сиділа на пристані. Вона любила дивитися на рибальські човни, що линули вздовж затоки, а вряди-годи й на кораблі, які виходили з гавані й прямували в казкові незнані краї. Їй, як Джемові, часто хотілося попливти далеко-далеко — у синє море, попри тінисту гряду дюн, мис, де щоночі маяк Чотирьох Вітрів пильнував таємниці, — і далі, далі, до синіх туманів, що повивали літню затоку, та зачарованих островів у золотих досвітніх морях. Нен, сидячи навпочіпки на старій перехнябленій пристані, літала довкруж світу на крилах уяви.

Але того дня Нен могла думати тільки про таємницю Дові. Чи справді вона скаже їй те, що знає? І що то за таємниця — що то може бути за таємниця? А що то за безліч інших дівчат, із якими міг одружитися тато? Невже одна з них могла стати їй мамою? — перестрашено міркувала Нен. Ні, то було б так жахливо. Ніхто не міг стати їй мамою, окрім мами. Таке й уявити годі.

— Я думаю, Дові Джонсон хоче розповісти мені таємницю, — мовила Нен, коли мама прийшла поцілувати її на добраніч. — Але я не зможу сказати її навіть вам, бо обіцяла, що не розповім нікому. Ви ж не заперечуєте, мамо?

— Анітрохи, — мовила Енн, силкуючись не всміхнутися.

Наступного дня Нен вирушила до пристані, узявши із собою парасольку. Авжеж, то її парасолька, — втішала вона себе, — отже, їй вільно робити з нею все, що заманеться. Приспавши власне сумління цією софістикою, Нен вислизнула на вулицю, доки ніхто її не помітив. Їй боліла сама думка, що доведеться віддавати свою барвисту, гарну парасольку, проте бажання дізнатися таємницю Дові стало таке нестерпне, що опиратися йому не було жодних сил.

— Ось парасолька, Дові, — мовила Нен, затамувавши подих. — Розкажи мені таємницю.

Дові була заскочена. Вона й гадки не мала, що все зайде так далеко — вона не думала, що Нен дозволять подарувати їй парасольку. Дові міцно стисла вуста.

— Не знаю, чи буде мені до лиця цей відтінок червоного, — проказала вона. — Він надто кричущий. Мабуть, я все-таки не скажу.

Утім, Нен мала сильний дух, якого Дові не встигла притлумити до сліпої покори. Ніщо не збурювало його сильніше за несправедливість.