Розділ «22»

І хай проміння, вічна Божа розкіш,

Для нього витче золоте шатро,

І хай лягає росяна трава

На нього найніжнішим укривалом.

Усе, чим безкінечно дорожив,

Із чим життя наповнене прожив,

Хай принесе довічну благодать

Йому отут, де він завжди лежатиме.

Хай голос моря з-поза східних лук

Йому співає славу і хвалу»[16].

— Думаю, Ентоні Мітчеллу сподобався б цей вірш, — мовила Енн, розчахнувши вікно назустріч весні. На маленькім дитячім городі вже видніли нерівні ряди салату-латуку, призахідне небо над кленовим гаєм бралося ніжно-рожевою барвою, видолинок видзвонював далеким, чистим сміхом дітей.

— Весна така дивовижна, що я не хочу марнувати жодну з її чарівних митей на сон, — мовила Енн.

Наступного тижня пані Мітчелл прийшла, як обіцяла, по «неклорог». Енн прочитала їй свій вірш із потаємною гордістю, проте вираз пані Мітчелл не випадало назвати цілковито вдоволеним.

— Бігме, оце хвацько! Ви так справно пишете. Ну… але… там нема ні слова про те, що він на небесах. Ви не були певні, що він там?

— Я була така певна, що не вбачала потреби в тім, щоб казати про це, пані Мітчелл.

— Ану ж, як дехто таки не повірить? Він… він рідко ходив до церкви… хоч його там усі шанували. І про вік його тут нема, і про квіти. Йому принесли стільки квітів, що аж труна в них тонула. Квіти, я собі думаю, — це вельми поетична штука.

— Даруйте, я…

— Та ні, чого ж. Ви все зробили, що подужали, і воно справно звучить. Скільки я вам винна?

— Що… ви… нічого не винні, пані Мітчелл! Мені таке й на думку не спало б.

— Я так і думала, що ви це скажете, ото й принесла вам пляшку мого кульбабового вина. Воно добре діє, як вам кишки почне надимати. Я б іще й трав’яного чаю принесла вам, але побоялася, що лікар Блайт не дозволить. Та якби ви хотіли й могли б так його в домі заховати, щоб він не знав, то скажіть лишень.