Розділ «22»

— Ні-ні, дякую, — невиразно буркнула Енн, яка ще не оговталася від оцінки «справно».

— Як собі хочете. Та я могла би принести. Мені-то ліки цього року більш не знадобляться. Мій троюрідний брат, Мелані Пламмер, узимку вмер, то я взяла в його жінки три пляшечки ліків, що по ньому тоді лишилися — вони їх купляли десятками. Вона була хотіла їх викинути, але я не зношу, коли щось пропадає намарне. Я сама прийняла тільки пляшку, а дві інші змусила випити наймита. Сказала: «Як тобі й не допоможе, то, певне, хоч не зашкодить». Я, скажу вам по правді, рада, що ви не схотіли взяти грошей за неклорог, бо в мене самої мало що є. Похорони тепер дорогі, хоча пан Мартін і бере ледве чи не найменше з тутешніх. Я ще навіть за сукню не заплатила, і не можу відчувати справжньої жалоби, доки всього не поверну. Але, на щастя, капелюха я не мусила купляти. У мене лишився ще цей, відколи матінка моя десять років тому теж умерла. Добре, що чорний мені до лиця, еге ж? Бо в жінки Мелані Пламмера в ньому таке обличчя, ніби як її нудить. Ну, та піду я. Дякую вам, пані Блайт, хоча ви… але ви таки зробили, що подужали, і вірш некепський вийшов.

— Чи не хотіли б ви лишитися й повечеряти з нами? — запропонувала Енн. — Ми зі Сьюзен самі: лікаря Блайта немає, а діти влаштовують перший пікнік у видолинку.

— А чого ж би й не лишитися, — відповіла пані Мітчелл, радо вмощуючись знову в кріслі. — Добре воно — трішки довше посидіти. Так то непросто — відпочити в старості. І, — додала вона з усмішкою блаженної замрії на рум’янім обличчі, — у вас пахне смаженим пастернаком, еге ж?

Енн майже пошкодувала смаженого пастернаку, коли наступного тижня вийшов новий номер «Дейлі Ентерпрайз». Там, на шпальті некрологів, була надрукована й «Могила старого»… з п’ятьма строфами замість тих чотирьох, що написала вона! І п’ята строфа була така:

«Добрий сусіда і чоловік,

Кращого Бог не створив нам одвік,

Був він один із мільйона такий,

Ентоні Мітчелл наш дорогий».

— !!! — сказав Інглсайд.

— Ви ж, пані Блайт, не розсердитеся, що я притулила ту останню строфу? — запитала пані Мітчелл на наступних зборах у гленському клубі. — Я лише хотіла трішки більше похвалити Ентоні, то мій небіж, Джонні Пламмер, і написав це. Сів собі й за хвилину нашкрябав. Він як ви — з лиця не вельми кмітливий, та вірші складати вміє. То в нього від матері — вона з Вікфордів. Пламмери до віршів завжди були невдатні.

— Шкода, що ви одразу не попросили його написати «неклорог» панові Мітчеллу, — холодно мовила Енн.

— Еге ж, воно й правда. Але я не знала, що він може вірші писати, а серцем хотіла, щоб Ентоні проводили віршованим неклорогом. А тоді його матінка взяла та й показала мені вірш, який він написав про білку, що втопилася в цебрі кленового сиропу… такий зворушливий віршик. Ну, але ваш, пані Блайт, був теж дуже гарний. Коли їх поєднали разом, вийшло щось геть несказанне, як ви гадаєте?

— Саме так, — мовила Енн.