— Ми тепер не можемо поговорити за обідом — щойно хтось промовить бодай слово, вона неодмінно осудить його. Вона постійно сварить дітей і наголошує на їхніх вадах щоразу, коли в нас гості. Колись нам було так приємно сісти всім разом за стіл, а тепер..! Її дратує сміх, а ви знаєте, як ми всі любимо посміятися… розповісти кумедну історію… чи то радше, любили колись. Вона завжди помічає все найнеприємніше. Сьогодні вона сказала: «Не дмися, Гілберте. Ти посварився з Енні?» — а все тому, що ми сиділи мовчки. Ви знаєте, Гілберт гнітиться, коли не може врятувати пацієнта, який, на його думку, мусив вижити. А тоді вона прочитала нам нотацію й застерегла, щоб сонце не заходило над нашим гнівом. Звісно, ми посміялися з цього потім — але в ту мить..! Вона та Сьюзен не ладнають між собою… і ми не можемо заборонити Сьюзен бурмотіти собі під носа нітрохи не чемні вислови. І то було вже геть не бурмотіння, коли тітонька Мері-Марія сказала, що в житті не бачила такого брехуна як Волтер. Бачте, вона почула, як він розповідав Ді казку про свою зустріч із Місячним Чоловіком, і надумала промити йому рот водою з милом. Того дня Сьюзен розгромила її на всіх фронтах. І вона забиває дітям голови щонайбридкішими уявленнями. Так, вона сказала Нен, що одна дівчинка померла вві сні через те, що була нечемна, і Нен тепер боїться лягати спати. А Ді вона заявила, що, коли та завжди буде хороша й добра, батьки полюблять її так само, як люблять Нен, попри її руді коси. Гілберт страшенно розгнівався й поговорив із нею дуже різко. Я сподівалася, що вона врешті-решт образиться й поїде, хоч мені й було б неприємно знати, що хтось покинув мій дім ображений. Проте вона лише сказала, що не хотіла нікого скривдити, і її великі сині очі налилися слізьми. Вона, мовляв, чула, що жодні батьки ніколи не люблять двійнят однаково; їй здалося, що ми більше любимо Нен і що сердешна Ді це відчуває. Вона проплакала цілу ніч… і Гілберт вирішив, що був із нею надто грубий… і перепросив її.
— Хіба не типовий чоловік? — мовила панна Корнелія.
— Ох, панно Корнеліє, звісно, я не повинна такого казати. Коли я згадую про всі милості, даровані мені Господом, то відчуваю, як це ницо з мого боку — зважати на такі дрібні кривди… хай навіть вони затьмарюють радість життя. Та й тітонька Мері-Марія не завжди така нестерпна… часом навіть доволі мила.
— Невже? — саркастично озвалася панна Корнелія.
— Так… і добра. Одного разу почула, що я хочу новий чайний сервіз, і замовила мені його в Торонто… поштою! Ох, панно Корнеліє, який він незугарний!
Енн силувано засміялася й схлипнула. Потім вона засміялася знову.
— Не говорімо про неї більше. Мені вже не так тяжко — тепер, коли я пожалілася вам, мов дитина. Погляньте на маленьку Ріллу, панно Корнеліє! Які гарні в неї війки, коли вона спить. А ми з вами потеревеньмо на славу.
За час розмови з панною Корнелією Енн повеселішала, проте, коли гостя пішла, вона ще сиділа, замислена, перед каміном. Вона не все розповіла панні Корнелії. Вона нічого не розповідала Гілберту. Їх було так багато, цих незначущих дрібниць…
«Таких незначущих, що не годиться й казати, — думала Енн. — А проте… це ті самі дрібниці, що прогризають діри в тканині життя… наче міль… і сточують її безслідно».
Тітонька Мері-Марія, що поводилася в Інглсайді, мов господиня… Тітонька Мері-Марія, що запрошувала гостей, не попереджаючи про це, аж доки вони з’являлися у дверях… «Через неї я стала чужою у власному домі». Тітонька Мері-Марія, що переставляла меблі за час відсутності Енн: «Не сердься, Енні; мені здалося, що стіл тут потрібніший, аніж у бібліотеці». Тітонька Мері-Марія, по-дитячому спрагло цікава до всього, із безсоромно відвертими запитаннями щодо найделікатніших сфер життя. «...постійно заходить до моєї спальні, не постукавши… постійно нюшить, чи ніде не чути диму… постійно розрівнює подушки, варто мені їх підбити… постійно дорікає мені за розмови зі Сьюзен… постійно присікується до дітей. Ми мусимо невпинно стежити за їхньою поведінкою, та нам це не завжди вдається».
— Погана тітка Маїя, — виразно промовив Ширлі одного жахливого дня. Гілберт хотів був його покарати, але йому завадила Сьюзен, повставши на захист дитини в усій своїй скривдженій величі.
«Ми залякані, — мовила собі Енн. — Наше життя починає крутитися довкола думки, чи вдовольнить воно тітоньку Мері-Марію. Ми не визнаємо цього — але це правда. Ми згодні на все, аби тільки вона не втирала сліз із великодушним обличчям. Так не може тривати далі».
Зненацька Енн пригадала слова панни Корнелії про те, що Мері-Марія Блайт ніколи не мала жодного друга. Як це страшно! І, щедро обдарована дружбою й друзями, Енн раптом відчула приплив співчуття до самотньої жінки, попереду в якої маячіла хіба моторошна, сіра старість, де ніхто не шукатиме в неї притулку й розради, надії та зцілення, затишку та любові. Звісно ж, вони могли бути терплячі до неї. Адже то все лише поверхневі дрібниці, що не можуть отруїти глибинних джерел життя.
«У мене просто стався пекучий напад жалю до себе, — думала Енн, виймаючи Ріллу з колиски й відчуваючи радісний трепет від дотику ніжної круглої щічки до свого обличчя. — Тепер він минув і я беззастережно в ньому каюся».
13
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енн із Інглсайду» автора Люсі-Мод Монтгомері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „12“ на сторінці 3. Приємного читання.