Розділ «12»

— Як добре, — сказала Енн, підхоплюючись, щоб запалити лампу. — Ми вже давно не бачили панни Корнелії — тепер нарешті почуємо всі найсвіжіші новини.

— Безсумнівно, — сухо відповів Гілберт.

— Ця жінка — злостива плетуха, — суворо докинула тітонька Мері-Марія.

Але тут, очевидно, уперше в житті, на захист панни Корнелії виступила сама Сьюзен.

— Неправда, панно Блайт! І Сьюзен Бейкер ніколи не буде спокійно стояти й слухати, як пані Еліот оббріхують і ганять! Злостива — треба ж таке! Чия б казала, панно Блайт, а чия б…

— Сьюзен! Сьюзен! — благально скрикнула Енн.

— Так, пані Блайт, дорогенька, пробачте, — я знаю, що забула своє місце. Але деяких речей терпіти не годиться.

І двері за спиною Сьюзен хряснули так, як то рідко траплялося в Інглсайді.

— Бачиш, Енні? — значущо сказала тітонька Мері-Марія. — Утім, якщо ти й далі потуратимеш нахабству своєї служниці, тут ніхто нічого не вдіє.

Гілберт підвівся й рушив до бібліотеки, де знесилений чоловік міг знайти хоч якийсь відпочинок. Тітонька Мері-Марія, що не любила панни Корнелії, подалася нагору. Отак і вийшло, що панна Корнелія застала Енн у вітальні саму, втомлено схилену над колискою Рілли. Панна Корнелія не стала, як зазвичай, переказувати гленські плітки; натомість вона відклала шаль, сіла побіля Енн і взяла її за руку.

— Енн, рибонько, що з вами? Я ж бачу — коїться щось недобре. Вас мучить ця смертельно мила стара душа — Мері-Марія Блайт?

Енн кволо всміхнулася.

— Ох, панно Корнеліє, я знаю, як нерозумно зважати на це… але нині — один із тих днів, коли я просто не можу зносити її в домі. Вона… вона труїть наше життя…

— То чом би вам не попросити її поїхати?

— Ми не можемо, панно Корнеліє… я не можу, а Гілберт нізащо цього не зробить. Він каже, що більше не поважатиме сам себе, якщо вижене з дому родичку.

— Дурниці, — рішучо втяла панна Корнелія. — У неї купа грошей і власний чудовий будинок. Просто сказати, що їй слід поїхати й мешкати там — хіба це означає «вигнати з дому»?

— Ні, але Гілберт… бачте, він навряд чи усвідомлює… він так багато працює… і, бігме, це такі дрібниці… мені навіть соромно…

— Я знаю, рибонько. Та деколи ці дрібниці стають такі нездоланно великі. Чоловік не зрозуміє цього, звісно. Одна моя приятелька із Шарлоттауна добре знає Мері-Марію Блайт — вона й каже, що тітонька Мері-Марія ніколи не мала жодного друга. Хтось навіть дав був їй прізвисько «Кислий Оцет». Вам слід, рибонько, таки наважитися й заявити, що більше ви не будете миритися з її присутністю.

— Я почуваюся, мовби в одному з тих снів, коли намагаєшся бігти, а можеш лише спроквола пересувати ноги, — зітхнула Енн. — Якби то було час від часу… але щодня… Сніданки, обіди й вечері стали для нас жахіттям. Гілберт каже, що більше не здатен спокійно розрізати птицю.

— Це він помітив, — пирхнула панна Корнелія.