Розділ «Бридка мала»

— Зрештою смерть прийшла по нього, як приходить по всіх смертних. Як має прийти по певну людину завтра вранці. — Він підняв світильню. — Тут ми скінчили.

«Наразі так.» Коли вони поверталися назад до сходів, порожні очниці шкір на стінах, здавалося, слідкували за нею. Якусь мить вона майже бачила порух їхніх вуст, котрими вони шепотіли одне одному темні солодкі таємниці — словами надто тихими, щоб розчути.

Тієї ночі сон не приходив легко. Заплутавшись у ковдрах, дівчинка крутилася туди й сюди у холодній темній кімнаті, та хай куди оберталася, бачила там обличчя. «Вони не мають очей, але мене бачать.» На стіні вона побачила обличчя батька, поруч із ним — паніматки, а далі — трьох братів у рядок. «Ні. То родичі якоїсь іншої дівчинки. А я ніхто, і мої брати носять чорно-білі ряси.» І все ж там був і чорний співець, і стайняр, убитий Голкою, а онде — пуздрястий зброєносець з корчми на перехресті, а там ще стражник, якому вона перетнула горлянку в Гаренголі. Висів на стіні й Лоскотун, а в чорних дірках, що лишилися йому замість очей, кипіла ненависть. Вид його повернув їй відчуття кинджала у руці, який вона встромляла йому в спину знову і знову.

Коли нарешті до Браавосу прийшов день, був він сірий, темний і хмарний. Дівчинка сподівалася туману, але боги за своєю частою звичкою не зважили на її молитви. Повітря було чисте і холодне, вітер боляче кусав гострими зубами. «Хороший день для смерті» — подумала вона. Непроханою на вустах з’явилася молитва. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Вона вимовила всі імена лише губами, не кажучи ані слова. У Домі Чорного та Білого ніхто не міг знати, чи не слухають його чиїсь вуха.

Сховища були повні старого одягу, забраного в тих, хто прийшов до Дому Чорного та Білого випити спокою з храмової водойми. Серед куп різноманітних строїв можна було знайти геть усе — від жебрацького лахміття до багатющих шовків та оксамитів. «Бридке дівчисько мусить вдягатися у щось бридке» — вирішила вона і обрала брудну темну кирейку з розкошланими полами, засмальцьовану зелену сорочку, що смерділа рибою, та пару важких чобіт. Останнім з усього спорядження вона заховала в долоню свого ножика.

Поспішати не було потреби, тож вона вирішила піти до Порфірової Гавані кружним шляхом і перейшла міст до Острову Богів. Китичка з перетічок продавала свої скойки та вустриці навіть тут, серед храмів — коли в Талеї, доньки Бруско, текла місячна кров, і вона залишалася в ліжку. Дівчинка подумала, чи не зустріне тут Талею з товаром — можливо, знадвору Кублища, де забуті божки мали свої крихітні забуті святилища — але дарма. День був холодний, а Талея не любила вставати надто рано. Жіноча подоба перед каплицею Плакальниці Лису, яку саме проминала дівчинка, зронювала срібні сльози. У Садах Геленеї стояло визолочене дерево у сотню стоп заввишки з листям куваного срібла. Світло смолоскипів мерехтіло у вікнах олив’яного скла дерев’яних палат Владаря Злагоди, показуючи в яскравих кольорах півсотні різновидів метеликів.

Одного разу, пригадала дівчинка, Жона Жегляра прогулялася разом з нею усім шляхом і розповіла про всіх чудернацьких богів сього міста.

— Ось будинок Великого Пастиря. Триголовому Тріосові належить ота башта з трьома маленькими башточками. Перша голова пожирає тих, кому час помирати, а відроджені з’являються з третьої. Що має робити друга, я не знаю. А онде Камені Мовчазного Бога, а отам — вхід до Лабіринту Візерункарів. Лише ті, хто навчиться правильно його проходити, знайдуть шлях до мудрості — так кажуть жерці Візерунку. За ним, онде аж біля протоки, стоїть храм Аквана Червоного Бика. Кожного тринадцятого дня його жерці перетинають горлянку бездоганно білому теляті й пропонують чаші крові жебракам.

Але нині був не тринадцятий день, і сходи Червоного Бика стояли порожні. Брати-боги Семош і Селосо дрімали і мріяли про щось у храмах-близнюках на протилежних берегах Чорної Протоки, з’єднані різьбленим чорним мостом. Дівчинка перейшла його і попрямувала до припортових корабелень, потім крізь Тандитну Гавань і повз затоплені шпилі та бані Потоплого Міста.

Зі «Щасливого порту» саме вивалювалася купка лисенійських жеглярів, але дівчинка не побачила жодної повії. Корабель був зачинений і здавався покинутим — напевне, гурт його мартоплясів ще не виліз із ліжок. Але далі, при корабельні коло ібенійського китобоя, дівчинка помітила старого друга Китички — Тагганаро — що перекидався м’ячем з Кассо, Королем Тюленів, поки його новий гаманоріз клопотався у натовпі глядачів. Коли вона зупинилася на хвилинку подивитися і послухати виставу, Тагганаро зиркнув на неї, не впізнавши, але Кассо гавкнув і ляснув пливцями. «Упізнав, — подумала дівчинка, — або ж унюхав рибу.» І поспішила своєю дорогою.

Коли вона досягла Порфірової Гавані, старий вже влаштувався у юшечній за звичним столом, рахуючи гаманець грошей, поки торгувався з капітаном якогось корабля. Над ними маяв довготелесий охоронець. Кремезний сидів неподалік дверей, де добре бачив усіх, хто входив. Але те вже не важило — вона-бо не збиралася входити. Натомість дівчинка всілася на дерев’яних палях за півсотні стоп відти; поривчастий вітер заходився смикати її за одежину примарними пальцями.

Навіть у холодний сірий день у гавані кипіло життя. Дівчинка побачила жеглярів, що нишпорили у пошуках повій, і повій, що полювали на жеглярів. Повз неї продибало двійко бравів у геть розкуйовдженому одязі; п’яні, як чіп, вони спиралися один на одного і гучно брязкали тонкими клинками при пасах. Проминув її також червоний жрець, чиї криваво-кармазинові шати смикав вітер.

Майже настав полудень, коли вона нарешті побачила потрібного їй чоловіка — заможного власника кількох кораблів, якого вона вже тричі бачила за справами зі старим. То був здоровий лисий бурмило у важкому кунтуші м’якого брунатного оксамиту, облямованому хутром; стан він підперезав брунатним шкіряним чересом з набитими на ньому срібними місяцями та зірками. Ліва нога не згиналася внаслідок якогось невідомого дівчинці лиха, тому ходив купець повільно, спираючись на ціпка.

«Годиться незгірш кого іншого» — вирішила бридка мала, зіскочила з паль і приткнулася ззаду. За десяток швидких широких кроків вона вже мулялася просто за ним, наготувавши ножика. Гаманець у чолов’яги висів на правому боці, при пасі, але дістатися його заважав кунтуш. Майнув ножик, спритненько і хутенько, оксамит розчахнувся, а господар нічого і не відчув. Рудий Рогго посміхнувся б схвально, дивлячись на неї зараз. Вона просунула руку в дірку, розрізала ножиком і гаманець теж, схопила жменю золота…

Здоровань обернувся.

— Що тут…

Його рух заплутав їй руку в складках кунтуша; вона саме висмикувала пальці з гаманця. Монети порснули дощем навколо ніг.

— Злодюжка!

Здоровань здійняв ціпка завдати удару. Вона ж вибила з-під нього хвору ногу, легко відскочила назад, а поки чолов’яга падав, щодуху чкурнула повз матір з дитиною геть. Інші монети застрибали з її пальців на землю. Позаду бриніли вигуки «злодюжка, злодійка!». Череватий корчмар, що трапився назустріч, незграбно спробував ухопити її за плече, та вона крутнулася, ухилилася, майнула повз реготливу хвойду і миттю здиміла у найближчий провулок.

Китичка з перетічок добре знала ці провулки; бридка мала швидко їх згадала. Вона кинулася ліворуч, перелетіла через низьку стінку, перестрибнула крихітну перетічку і прослизнула крізь незамкнені двері до запиленої комори. Гамір погоні вже вщух, але вона мала впевнитися, тому присіла за якимись скринями, охопила руками коліна і стала чекати. Чекала вона мало не годину, а тоді вирішила, що піти вже безпечно, видерлася вгору бічною стіною будинку і дісталася дахами майже до Протоки Звитяжців. Власник кораблів мав уже зібрати монети, взяти ціпка і пошкутильгати до харчівні — сьорбати юшку з миски і скаржитися старому на бридку малу, що спробувала обчистити йому гаманця.