Розділ «Бридка мала»

— Випий оце.

І пхнув до рук кухлика. Вона випила з нього, не вагаючись. Напій був дуже терпкий — наче кусаєш лимон. Тисячу років тому вона знала дівчинку, яка кохалася у лимонних тістечках. «Але то була не я. Лише Ар’я.»

— Лицедії, мартопляси змінюють своє обличчя мистецькими штуками, — казав лагідний чоловік, — а чаклуни наганяють ману, сплітаючи світло, тінь та жагу і створюючи з них облуду для очей. Ці мистецтва тобі теж належить спізнати, але тут ми робимо дещо глибше. Мудра людина бачить крізь фарби та личини, гостре око розвіює ману… але те обличчя, що вдягнеш ти, буде таке ж правдиве та живе, як те, з яким тебе народила мати. Заплющ очі й не розплющуй.

Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся.

— Сиди тихо. Відчуття будуть незвичні. Може, у голові запаморочиться. Але ти однак не рухайся.

Далі вона відчула напругу, тиск, тихе шурхотіння — то нове обличчя натягали згори старого. Шкіра, суха і жорстка, дряпнула їй чоло, та коли в неї всоталося трохи її крові, пом’якшала і погнучкішала. Щоки відчули тепло, зашарілися. Серце затріпотіло в грудях; на довгу мить їй перехопило подих. Навколо горла стиснулися руки, твердіші за камінь, почали душити. Її власні руки скинулися догори, ладні вчепитися пазурями у нападника, але там нікого не було. Жахливий переляк охопив дівчинку; вона почула огидний хрускіт, а з ним прийшов сліпучий біль. Перед нею плавало обличчя — огрядне, бородате, брутальне, з люто скривленими вустами. Вона почула слова жерця:

— Дихай, дитино. Видихни свій страх. Струси з себе тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай!

Дівчинка глибоко, засапано вдихнула і раптом зрозуміла, що все це — правда. Ніхто її не душив, ніхто не бив. Та все ж рука, яку вона піднесла до обличчя, тремтіла. Від дотику пальців посипалися часточки сухої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнулася очей, обвела щелепу.

— Це й досі моє обличчя. Те саме, що було.

— Справді? Відки певність?

А й справді, відки певність? Вона не відчувала перемін, але ж, можливо, таке і не відчуєш. Дівчинка махнула рукою перед обличчям згори вниз, як колись робив на її очах Якен Ха-Гар у Гаренголі. Тоді його обличчя побігло рясицями і перемінилося. Коли ж вона повторила те саме, не сталося геть нічого.

— Нічого не змінилося. Я відчуваю те саме.

— Відчуваєш те саме, — погодився жрець. — А виглядаєш геть інакше.

— В очах інших людей твій ніс та щелепу зламано, — мовила жебрачка. — Один бік твого обличчя вдавлено — там тобі потрощили вилицю. І половини зубів нема.

Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла жодної прогалини, жодного зламаного зуба. «Чари, — подумала вона. — Маю нове обличчя. Бридке, потворне, понівечене.»

— Попервах тобі можуть наснитися погані сни, — застеріг лагідний чоловік. — Її батько бив її так часто і страшно, що тільки прийшовши до нас, вона звільнилася від страху та болю.

— Ви вбили його?

— Вона прохала дарунку для себе, не для батька.

«Ви все одно мали б убити того виродка.»

Мабуть, він прочитав її думки.