Розділ «Серсея»

— Королегвардія стояла і дивилася, як на власному весіллі помирав його брат Джофрі! Вона нічим не зарадила смерті одного з моїх синів, яку я бачила на власні очі. Я не могла навіть думати втратити іншого. Так, я грішила, я скоїла неправе перелюбство, але скоїла його заради Томена. Благаю вашу пресвятість пробачити мені, та я б розсунула ноги перед кожним чоловіком у Король-Березі, якби то був єдиний спосіб уберегти життя моїх дітей!

— Пробачення надходить лише від богів. А що скажете про пана Ланселя, вашого брата в перших і зброєносця вашого ясновельможного чоловіка? Ви і його брали до ліжка затим, щоб звоювати його вірність престолові?

— Ланселя… — завагалася Серсея.

«Обережно, — сказала вона собі, — Лансель розповість йому геть усе.»

— Лансель кохав мене. Він був іще зовсім хлопчик, та я не сумнівалася у його відданості мені й моєму синові.

— І все ж розбестили його і навернули до гріха.

— Я була така самотня! — Королева придушила схлип. — Я втратила чоловіка, сина, панотця. Я правила намісницею на державі, але ж і королева — лише жінка, а жінки — слабке вмістилище гріха, легка здобич усякої спокуси… кому це знати, як не вашій пресвятості. Навіть святі септи час від часу піддавалися гріховній звабі. Від Ланселя я мала втіху і розраду. Він був лагідний, ніжний, не кидав мене на самоті. Я знаю, це було негідно, та нікого іншого поруч я не мала… а жінці потрібно почуватися коханою, мати коло себе чоловіка, бо вона, вона…

З грудей Серсеї ринули нестримні схлипи. Верховний септон не зробив ані спроби її заспокоїти. Він сидів, спрямувавши на королеву незворушний погляд, і спостерігав її сум’яття з кам’яним лицем, ніби різьблені подоби Седмиці у храмі нагорі. Минали довгі хвилини; нарешті сльози королеви просохли, залишивши очі червоними і подразненими. У грудях їй млоїлося — ось зараз упаде без тями. Але верховний горобець ще не скінчив.

— Це гріхи звичайні, пересічні, — мовив він. — Лукава вдача удовиць відома всім. Та й загалом жіноцтво у серці своєму мінливе і невірне, звикле чарами краси та ницим підступом накидати на чоловіків тенета злої волі. У цьому, втім, немає зради, якщо ви не грішили поза шлюбним ложем, поки був живий його милість король Роберт.

— Ні, — здригаючись, прошепотіла вона. — Ніколи, присягаюся!

Та верховний септон її наче і не почув.

— Але проти вашої милості також висунуто інші звинувачення — у злочинах далеко тяжчих, ніж просте злягання на непорядному ложі. Ви визнали пана Ознея Кіптюга за свого коханця. А пан Озней наполягає, що на ваше прохання задушив мого попередника на смерть. Також він наполягає, що кинув наклеп на королеву Маргерію та її сестер, збрехавши про їхні тілесні гріхи, перелюбство і державну зраду, знову-таки на ваше прохання.

— Ні! — відповіла Серсея. — Це неправда. Я люблю Маргерію, як любила б рідну доньку. Щодо решти… так, визнаю, я скаржилася на верховного септона. Піднесений до посади Тиріоном, він був слабкодухою і негідною людиною, плямою бруду на чистоті нашої Святої Віри. Ваша пресвятість знають це незгірш мене. Можливо, Озней подумав, що його смерть мене потішить. Коли так, якась частка вини лежить і на мені… але робити з мене вбивцю?! Оце вже ні! Тут я невинна. Поведіть мене до септу — я стану перед престолом суду Вишнього Батька і присягнуся всім, що маю!

— Все у свій час, — мовив верховний септон. — Вас також звинувачено у змові на вбивство вашого власного ясновельможного чоловіка, пресвітлої пам’яті короля Роберта, Першого тако нареченого.

«Лансель» — подумала Серсея.

— Роберта вбив вепр. Невже мене звинувачують і в перевертництві? То я тепер варг? Може, і Джофрі, мого любого синочка, мого первістка, теж убила я?

— Ні. Йдеться лише про вашого чоловіка. Ви заперечуєте свою вину?

— Так, заперечую! Рішуче й непохитно. Перед богами і людьми.

Верховний септон кивнув.

— І останнє, але найгірше. Дехто стверджує, що ваші діти не були понесені від короля Роберта, але є байстрюками, породженими кровозмісом і подружньою зрадою.