Розділ «Серсея»

Решта шляху донизу минула в мовчанні.

Верховний горобець прийняв королеву в своєму святилищі, непоказній семикутній палаті, з кам’яних стін якої на присутніх витріщалися грубо вирізьблені лики Седмиці — майже так само кисло і несхвально, як сам пресвятий отець. Коли Серсея увійшла, він саме сидів коло грубо витесаного столу і щось писав. Верховний септон анітрохи не змінився від того дня, коли вона востаннє перебувала у його присутності — того самого, коли її схопили та ув’язнили за його наказом. Він і досі лишився тендітним посивілим чоловічком з твердим і палючим поглядом, повним дивної жаги, гостро окресленим обличчям, підозріливими очима. Замість коштовних шат своїх попередників він носив мішкувату рясу нефарбованої вовни, що спадала йому до кісточок.

— Ваша милосте, — привітався він. — Я так розумію, ви прийшли заради сповіді.

Серсея впала на коліна.

— Саме так, ваша пресвятосте. Адже сама Стариця з’явилася мені вві сні, високо здійнявши…

— Авжеж, авжеж. Унело, ви лишайтеся і записуйте слова її милості. А вам, Сколеро та Моело, дозволяю піти.

І верховний септон склав кінчики пальців докупи тим самим рухом, який королева тисячу разів бачила в свого батька.

Септа Унела сіла на стілець позаду неї, розгорнула пергамен, умочила перо в маестерське чорнило. Серсея відчула напад страху.

— А коли я зізнаюся, чи дозволять мені…

— З вашою милістю чинитимуть відповідно до ваших гріхів.

«Він невблаганний та непохитний» — ще раз нагадала собі королева. І дозволила собі хвильку зібратися з думками.

— Ну то хай Мати Небесна зглянеться на мене. Я злягалася з чоловіками поза путами шлюбу. Зізнаюся у сьому.

— З ким саме? — Очі верховного септона незворушно втупилися у її.

Серсея почула, як позаду тихо і обережно шкрябає пером Унела.

— З Ланселем Ланістером, моїм братом у перших. І з Ознеєм Кіптюгом. — Обидва чоловіки зізналися, що були з нею в ліжку; заперечувати було безглудо. — З його братами теж. Обома.

Вона не мала способу дізнатися, що саме розкажуть Озфрид та Озмунд. Краще визнати трохи забагато, ніж замало.

— Моєму гріху немає виправдання, ваша пресвятосте, але я почувалася самотньою і зляканою. Боги забрали від мене короля Роберта, мого коханого захисника та покровителя. Я лишилася на самоті, оточена змовниками і заколотниками, нещирими друзями, зрадниками, що бажали смерті моїм дітям. Я не знала, кому довіритися, і тому скористалася… єдиним відомим мені способом привернути до себе Кіптюгів.

— Тобто вашими жіночими принадами?

— Так, моєю жіночою плоттю. — Вона притиснула до обличчя руки, затремтіла, а коли знову їх опустила, очі її спливали слізьми. — Хай пробачить мені Діва, та я вчинила так заради своїх дітей, заради добра королівства. Я не мала з того втіхи, бо Кіптюги… то суворі й жорстокі чоловіки, вони брали мене зухвало і брутально… та що я мала робити? Томенові потрібні були захисники, яким я могла довіритися.

— Його милість перебував під захистом Королегвардії.