Розділ «Тиріон»

«Навіщо б це сердюкові знадобився карлик?» Тиріон зіп’явся на ноги подивитися. Новий покупець був немолодий вже чолов’яга, проте високий, ставний та дужий, мав брунатну, наче вичинену шкіру і коротко підстрижену, присолену сивиною бороду. З-під вицвілої світло-бурякової киреї визирав довгий меч та оберемок ножів.

— Дві тисячі і п’ятсот, — мовив цього разу жіночий голос.

Дівчина була невисока на зріст, кремезна та повногруда, вбрана у візерунчасті обладунки. На панцирі чорної криці, викуваному за обрисами тіла, було змальовано золотом гарпію, що злітала, теліпаючи ланцюгами у пазурях. Двійко вояків-невільників підняли дівчину на щиті на висоту плечей.

— Три тисячі!

Брунатний чолов’яга пропхався крізь натовп; його приятелі-сердюки розштовхували покупців, щоб розчистити йому шлях. «О так. Ходи до мене.» Тиріон умів мати справу з сердюками. Він ані на мить не подумав, що потрібен чолов’язі викидати коники на бенкетах. «Цей мене знає. Хоче відвезти назад на Вестерос і там продати моїй сестрі.» Карлик потер вуста, щоб сховати посмішку. Серсея та Семицарство лежали за півсвіту; чимало води спливе, поки туди дістанешся. «Я навернув до себе Брона. Дайте мені хоч отакусіньку зачіпку — наверну і цього.»

Стара та дівчина на щиті здалися і кинули торгівлю на трьох тисячах. Але гладун у жовтому не вгавав. Він зміряв сердюків своїми жовтими очима, облизнув жовті зуби язиком і мовив:

— П’ять тисяч срібних монет за сей товар.

Сердюк спохмурнів, знизав плечима і відвернувся.

«А бодай тобі сьоме пекло!» Тиріон мав цілковиту певність, що не хоче стати власністю неймовірного на обсяг пана Жовтопуза. Карликовою спиною бігли мурашки від самого лише вигляду його велетенської туші на ношах — гори драглистої плоті з жовтими свинячими очицями та цицьками завбільшки з Купку, що витикалися з-під шовкового токару. Та й тхнуло від нього так, що аж на помості було чути.

— Якщо немає наступної ціни…

— Сім тисяч! — скрикнув Тиріон.

Лавами побігли смішки.

— Карлик хоче купити сам себе, — зауважила дівчина на щиті.

Тиріон подарував їй солодкий та хтивий вишкір.

— Розумний раб заслуговує на розумного хазяїна, а ви мені схожі на йолопів, усі до останнього.

Покупці зареготали ще гучніше, але розпорядник насупився і почав нерішуче пестити батога, силуючись вгадати, чи на користь йому обертаються справи, а чи навпаки.

— П’ять тисяч — це образа! — тим часом волав Тиріон. — Я б’юся верхи, співаю, дотепно жартую. Можу вграти вашу дружину так, щоб аж кричала. Або дружину вашого ворога — хіба є кращий способ його зганьбити? З арбалетом у руках я сама смерть, а за столиком для циваси переді мною скиглять і тремтять чоловіки утричі більші. Та що казати, кілька разів я навіть куховарив, і то на очах свідків! Вимагаю за себе десять тисяч! Я вартий кожної монети, присягаюся. Батечко навчили мене завжди платити борги.

Сердюк у буряковій киреї обернувся. Його очі зустрілися з Тиріоновими над юрбою інших покупців; на вустах з’явилася посмішка. «Тепла, на диво, — подумав карлик. — Дружня. Але ж і холодні в нього очі… Може, зрештою, не варто йому нас купувати.»

Жовтий велетень покрутився у ношах, роздратовано кривлячи велетенську круглу мармизу. Він кисло промимрив щось гіскарською говіркою; Тиріон не зрозумів слів, але з голосу все було ясно.

— Це наступна ціна? — Карлик звісив голову набік. — А я пропоную все золото Кастерлі-на-Скелі!