Розділ «Тиріон»

Він почув батіг, перш ніж його відчути — тонкий, різкий висвист у повітрі. Під ударом Тиріон застогнав, але цього разу якось втримався на ногах. Думки притьмом повернулися до початку подорожі, коли головним його клопотом було вибрати вино до равликів на пізній сніданок. «Отак буває, коли ганяєшся за драконами.» Регіт зірвався з його вуст, заляпавши першу шерегу покупців кров’ю та слиною.

— Цих продано! — оголосив розпорядник, а тоді вдарив ще раз… бо чого було не вдарити? І цього разу Тиріон таки впав.

Один з охоронців підсмикнув його на ноги. Інший зіштовхнув Копку з помосту п’ятою списа. На їхнє місце вже підганяли нову одиницю живого товару — дівчину п’ятнадцяти-шістнадцяти років, цього разу не з «Селаесорі Кворан». Тиріон її не знав. «Майже такого віку, як Даянерис Таргарієн.» Мить — і невільникарі роздягли її наголо. «Дяка, хоч нас цим приниженням оминули.»

Тиріон зиркнув через юнкайський табір у напрямку мурів Меєрину. Брама здавалася такою близькою… і якщо пліткарі у рабських загорожах не брехали, Меєрин поки що лишався вільним містом — за його сипкими стінами невільництво та невільницька торгівля були заборонені. Якби ж досягти тієї брами, подолати її… тоді б він знову став вільною людиною.

Але не покинувши Копки, вчинити таке навряд чи було можливо. «А вона ще й захоче узяти свого собаку та свиню.»

— Нам не буде так вже погано, авжеж ні? — прошепотіла Копка. — Він заплатив чимало грошей, то має бути до нас добрим, хіба не так?

«Поки ми його розважатимемо — так.»

— Ми надто коштовні, щоб нами розкидатися, — запевнив її Тиріон.

Спиною його ще стікала цівочка крові од останніх двох ударів батогом. «Коли наша вистава набридне… а вона набридне. Вона таки набридає.»

При запряженому мулом візку в супроводі двох вояків на них вже чекав наглядач нового господаря. Він мав довге вузьке обличчя і невеличку борідку, заплетену золотим дротом. Його цупке чорно-червоне волосся витикалося зі скронь у подобі двох пазуристих рук.

— Які ж ви гарненькі та миленькі створіннячка, — мовив він. — Аж нагадали мені моїх власних діток… яких, на жаль, вже немає на цьому світі. Я добре про вас дбатиму. Скажіть-но мені свої імена.

— Копка, — відповіла вона тихо та перелякано, ледь не пошепки.

«Тиріон з дому Ланістер, законний князь у Кастерлі-на-Скелі, ти, слинява почваро!»

— Йолло.

— Отже, відважний Йолло та розумниця Копка, відтепер ви є власністю вельможного та переможного Єззана зо’Каггаза, книжника та воїна, вельми шанованого серед Мудрих Хазяїв Юнкаю. Вважайте, що вам пощастило, бо Єззан є добрим та поблажливим господарем. Ставтеся до їхньої панської осяйності як до вашого нового батька.

«Я б залюбки» — подумав Тиріон, та мав розум стримати язика. Напевне, скоро доведеться показувати виставу новому хазяїнові, а сили терпіти ще один удар батога вже не лишилося.

— Ваш батечко найбільше у світі любить свої кохані створіннячка. Вас панькатимуть і пеститимуть, — казав тим часом наглядач. — А мене вважайте за няньку, що дбала про вас змалку. Всі мої дітки звуть мене няньом.

— Товар дев’яносто дев’ять! — вигукнув розпорядник торгів. — Воїн!

Дівчину продали дуже швидко і тепер відганяли до нового власника; зсудомленими руками вона притискала оберемок одягу до невеличких грудей з рожевими сосками. На її місце двійко работорговців уже тягли Джорага Мормонта. Лицар був майже голий, не рахуючи перепаски на стегнах, спину йому пошматували канчуками, напухле обличчя годі було впізнати. На зап’ястках і кісточках ніг його зв’язували кайдани. «Ти ба, сам скуштував тієї страви, яку подавав мені» — подумав Тиріон, та раптом усвідомив, що не здатен утішатися жалюгідним становищем лицаря-здорованя.

Навіть у залізах Мормонт виглядав небезпечним: кремезний бурмило з грубими м’язами на руках та широких раменах. Цупка чорна шерсть на грудях робила його схожим радше на звіра, ніж на людину. Обидва ока його чорніли ямами на химерно набряклому обличчі. На одній щоці виднілося тавро: гемонська личина.