Розділ «Тиріон»

— Самий лише їхній вигляд кине драконову царицю на коліна! — вихвалявся вояк. — Хай на них і стоїть, і смокче вельможного Гіздахрового прутня, щоб ми не побили їй мури на дрібне каміння.

Далі Тиріон побачив, як шмагають невільника — удар за ударом, поки від спини не лишилося місиво крові та сирого м’яса. Повз пройшов загін вояків у кайданах, брязкаючи на кожному кроці; вони мали списи та короткі тесаки, але були скуті разом зап’ясток до зап’ястка і кісточка до кісточки. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом; Тиріон побачив, як хтось білує собаку для казана з юшкою.

Побачив він також і мертвих, почув тих, хто ще помирав. За хмарами диму, пахощами коней та морської солі ховався сморід крові та лайна. «Різачка» — зрозумів він, коли побачив, як двоє сердюків виносять труп третього з намету. Пальці йому смикнулися; він згадав слова батька: пошесть може знищити військо швидше, ніж найкривавіша битва.

«Ще одна причина поквапитися з утечею» — подумав Тиріон, та за якихось півверсти побачив причину не поспішати. Там навколо трьох рабів, спійманих при спробі втечі, потроху збирався натовп.

— Я знаю, що мої маленькі перлинки будуть милі та слухняні, — мовив Няньо, — та все ж подивіться, що чекає на тих, хто намагається тікати.

Спійманих прив’язали до рядка товстих перечок; на них бажали випробувати свою майстерність двійко пращників.

— Толосці, — мовив один з охоронців. — Найкращі пращники у світі. Кидають м’які олив’яні кульки замість каменів.

Тиріон ніколи не розумів, навіщо потрібні пращі — з огляду на те, наскільки далі б’є лук чи арбалет… але ж тоді ще не бачив толосців за роботою. Їхні олив’яні кулі завдавали далеко тяжчих поранень, ніж гладкі камені інших пращників, і авжеж страшніших, ніж стріли з лука. Одна куля вдарила невільникові у коліно, і воно вибухнуло віялом крові та кістки, лишивши половину ноги теліпатися на червоній жилі. «Ну, цей вдруге не тікатиме» — подумав Тиріон, почувши вереск нещасного, що змішався у вранішньому повітрі зі сміхом табірних шльондр та лайками тих, хто поставив добрячі гроші, що пращник схибить. Копка відвернулася, але Няньо вхопив її за підборіддя і повернув голову назад.

— Ану дивися! — наказав він. — І ти, ведмедю, теж.

Джораг Мормонт підняв голову і витріщився на Няньо. Тиріон відчув, як напружилися м’язи лицаря. «Він його зараз придушить, і тоді нам усім край.» Але Мормонт лише скривився і обернув обличчя до кривавого видовиська.

На сході у спекотному вранішньому повітрі плавали товсті цегляні стіни Меєрину. Саме того жаданого притулку сподівалися досягти ці дурні бідолахи. «Та чи довго він лишатиметься притулком?» Няньо знову взяв віжки до рук тільки по тому, як загинули усі троє невдах-утікачів. Мул покотив гарбу далі.

Табір їхнього хазяїна знаходився на південний схід од «Відьми», мало не в її тіні, обіймаючи кілька морг землі. Скромний намет Єззана зо’Каггаза виявився величезним палацом з лимонного кольору шовку. На кожній з дев’яти його опорних жердин, що тримали на собі дев’ять гострих дахів, сиділа визолочена гарпія, виблискуючи на сонці. З усіх боків його оточували менші намети.

— То помешкання кухарів, підбічниць та воїнів нашого вельможного господаря. І кількох не надто шанованих родичів, — розповів Няньо. — А ви, мої крихітки, матимете рідкісну честь спати у власному шатрі вельможного Єззана. Наш пан бажають тримати свої скарби щонайближче.

Він насупився у бік Мормонта.

— Але не ти, ведмедю. Ти великий та бридкий, тебе прикують знадвору.

Лицар не відповів ані слова.

— Та найперше вас усіх мають зміряти для нашийників.

Нашийники були зроблені з заліза і злегка визолочені, щоб виблискувати на сонці. Валірійським письмом на них було викарбувано ім’я Єззана, а нижче вух закріплені були дзвіночки — кожен крок їхніх носіїв мав видобувати веселеньке теленькання. Джораг Мормонт прийняв нашийник у похмурому мовчанні, але Копка почала плакати, поки зброяр припасовував її обруч на шию.

— Він такий важезний! — жалілася вона.

Тиріон стиснув їй руку і збрехав: