Розділ «Джон»

— Перепрошую, пане Тихо, якщо завдав образи.

— Не завдали жодної, пане воєводо. Але я раптом відчув голод. Роздавати боржникам такі купи золота — мимоволі черево спорожніє. Чи не покажете мені, з вашої ласки, де в вас бенкетна палата?

— Я вас туди проведу. — Джон майнув рукою. — Прошу сюди.

Опинившись у трапезній, було нечемно не зломити з банкіром хліба, тож Джон вислав Шовкуна по страви. Новина про прибуття гостей притягла до трапезної майже усіх братчиків, які не спали і не вартували Стіну; підвал наповнився теплом і галасом.

Самої королеви видно не було, і доньки її теж. Вони мали вже розташуватися у Король-Башті. Зате були присутні пан Брус і пан Малегорн, що розважали товариство свіжими новинами зі Східної Варти та з-за моря. Сиділо тут також і трійко панн з почту королеви у супроводі служниць та десятку залицяльників з Нічної Варти.

Ближче до дверей завзято нападав на рожен з каплунами Правиця Королеви, зісмоктуючи м’ясо з кісток і запиваючи кожен шматок ковтком пива. Коли пан Аксель Флорент побачив Джона Сніговія, то відкинув кістку, витер рота тилом долоні й наблизився перевальцем. Криві ноги, випнуті барилом груди і чималі вуха робили його вельми кумедним на вигляд, але Джон остерігся сміятися — бо то був дядько королеви Селиси, що одним з перших прийняв червоного бога Мелісандри. «Коли він і не вбивця родичів, то недалеко пішов.» Брата Акселя Флорента спалила Мелісандра, розповів Джонові маестер Аемон, а пан Аксель навіть пальцем не ворухнув, щоб його врятувати. «Що за людина стоятиме і дивитиметься, як палять живцем її рідного брата?»

— Несторісе, — привітався пан Аксель, — пане воєводо. Чи можу я приєднатися?

І не чекаючи на відповідь, опустив дупу на лаву.

— Хочу спитати, воєводо Сніговію… ота дичацька принцеса, про яку писав його милість король Станіс… де її можна знайти, з ласки ясного пана?

«За багато верст звідси, — подумав Джон. — Якщо боги до нас прихильні, вона якраз мала вже знайти Тормунда Велетнебоя.»

— Вала — молодша сестра Далли, дружини Манса Розбишаки і матері його сина. Король Станіс узяв Валу з дитиною в полон після смерті Далли під час пологів. Але вона не принцеса, як на ваш звичай.

Пан Аксель здвигнув плечима.

— Та хай хто вона є… в Східній Варті подейкують, що нічогенька на вроду. Хочу побачити її на власні очі. Дехто з цих дичацьких жінок… кажуть, чоловікам доводиться перевертати їх обличчям униз, щоб виконати подружній обов’язок. От якби ж пан воєвода привели її нам та дали подивитися.

— Вона не коняка, щоб водити її на спогляд юрбі, шановний пане.

— Обіцяю не рахувати їй зуби, — вишкірився Флорент. — І не бійтеся, я буду чемний за всіма належними звичаями.

«Він знає, що її тут нема.» Кажуть, у селі таємниць не буває — а в замку Чорному тим паче. Про відсутність Вали не казали уголос, але дехто знав, а у трапезній за вечірнім кухлем язиками плещуть усі.

«Що він чув? — питав себе Джон. — І чому з почутого вірить?»

— Мушу перепросити, пане, але Вала сюди не прийде.

— Ну то я піду до неї. Де ви її тримаєте?

«Щонайдалі від тебе.»