Розділ «Джон»

— Данел приніс Гобової ковбаси, та вона і шматочка не схотіла.

Джон не міг її винуватити. Гобова ковбаса робилася з солі, смальцю і бозна-чого ще — такого, що й думати не хотілося.

— Напевне, слід дати їй відпочити.

Саме тієї миті дівчинка випросталася, притискаючи кобеняка до невеличких блідих грудей. На обличчі панувало замішання.

— Де?…

— У замку Чорному, панно.

— На Стіні. — Її очі наповнилися слізьми. — Нарешті я тут!

Клідас присунувся ближче.

— Бідна дитино. Скільки ж тобі років?

— Наступних іменин буде шістнадцять. І не дитина я вже, а жінка — доросла і розквітла. — Вона позіхнула, затуливши рота полою кобеняка. — А на вас немає ланцюга. Ви маестер?

— Ні, — відповів Клідас, — але довго служив при маестрі.

«Вона таки трохи схожа на Ар’ю, — подумав Джон. — Голодна і кощава, але волосся того ж кольору, і очі теж.»

— Мені казали, ви про мене питали. Мене звати…

— …Джоном Сніговієм. — Дівчина відкинула косу за плече. — Мій дім пов’язано з вашим кров’ю та честю. Вислухайте мене, родичу. Мій дядько Креган вовком іде по сліду. Не дозвольте йому забрати мене назад до Карголду.

Джон вирячив очі. «Я знаю цю дівчину!» Було щось у її очах, у поводженні, у розмові… Якусь мить спогад уникав його, а тоді повернувся.

— Алиса Карстарк!

Вустами дівчини майнула слабенька посмішка.

— Я вже не сподівалася, що ви згадаєте. Бо ж востаннє ми бачилися, коли мені було шість років.

— Ви тоді приїхали до Зимосічі з батьком. — «Тим батьком, якому Робб стяв голову.» — Не пригадаю вже, навіщо.

Дівчина зашарілася.