Розділ «Джон»

У Східній Варті хтось пошив йому теплого строкатого кожуха з бобрового та заячого хутра і овечих шкурок. На шапці він гордовито носив оленячі роги з дзвіночками та довгі брунатні білячі китиці, що висіли йому на вуха. Кожен крок блазня відлунював теленьканням дзвіночків.

Вун-Вун так зачарувався блазнем, що йому аж подих перехопило. Велетень навіть спробував схопити невідому істоту, але дурник відскочив назад, шалено теленькаючи.

— О ні, ой ні, оце вже ні!

Вун-Вун завзято зіп’явся на ноги. Королева вхопила принцесу Ширену і відтягла назад, лицарі вхопилися за мечі, а Пістрявчик з переляку запнувся, втратив рівновагу і ляпнувся на дупу в сніговий замет. Вун-Вун зареготав, а регіт велетня міг би присоромити і драконове ревіння. Пістрявчик затулив вуха, принцеса Ширена сховала обличчя у хутрі материного кожуха, а найхоробріший з королевиних лицарів посунувся вперед з залізом у руках.

Джон підняв руку на знак застороги.

— Гей, не сердьте його! Сховайте меча в піхви, пане. А ти, Шкіряне, відведи Вун-Вуна до Гардінової Башти.

— Вун-Вун їсти? — запитав велетень.

— Їсти, — погодився Джон, а Шкірянові додав: — Я пришлю кошик городини для нього і м’яса для тебе. Запали вогонь.

Шкірян розплився в усмішці.

— Запалю, м’сьпане, але ж там у Гардіна холоднеча така, аж до кісток пробирає… Чи не пришлють пан воєвода ще й вина зігрітися?

— Тобі пришлю. Йому — ні.

Вун-Вун ніколи не куштував вина, доки не втрапив до замку Чорного, зате раз скуштувавши, спалахнув пристрастю. «Велетенською пристрастю, щоб не збрехати.» Посеред виру справ і турбот Джонові бракувало на голову лише п’яного велетня. Він обернувся до королевиних лицарів і мовив:

— Мій ясновельможний панотець колись казали, що воїнові не слід оголювати клинка, якщо він не має наміру завдати удару.

— А я мав такий намір. — Лицар мав чисто голене, обвітрене обличчя; під кожухом-накидкою з білого хутра він носив на собі срібнотканий вапенрок з блакитною п’ятикутною зіркою. — Колись мене вчили, що Нічна Варта захищає царину людей від отаких чудовиськ. Ніхто не згадував, що їх тут тримають за улюблених тваринок.

«Ще один південський недоумок з довгим язиком.»

— Перепрошую, ви є?…

— Пан Патрек з Король-Гори, коли ласка пана воєводи.

— Мені невідомо, чи тримаєтеся ви, пане, гостьового права на вашій горі. Але на півночі воно для нас святе і непорушне. Вун-Вун — гість Нічної Варти.

Пан Патрек посміхнувся.

— А скажіть-но, князю-воєводо, як Іншим трапиться зазирнути до ваших володінь, ви їх теж запросите на гостину до Варти?