Розділ «Даянерис»

Дааріо не потурбувався навіть виправдовуватися. Дані розгорнула сувій і знову його переглянула. «Браавос. Цю угоду уклали, коли ми ще жили у будинку з червоними дверима.» Звідки таке чудернацьке відчуття?

Дані мимоволі пригадалося її жахіття. «Іноді сни справджуються.» Чи не міг Гіздахр зо’Лорак бути у змові з чаклунами? Чи не це означав її сон? Чи не був він посланням? Невже так боги казали їй кинути Гіздахра і одружитися з цим дорнійським князем? Щось залоскотало їй, якийсь неясний спогад.

— Пане Барістане, який герб має дім Мартел?

— Осяйне сонце, пронизане списом.

«Син сонця.» Тілом пробігли дрижаки. «Тіні й шепіт.» Що там ще казала Квайфа? «Бліда кобила і син сонця. Потім лев і дракон. Чи це я — дракон?»

— Стерегтися напахченого підстолія. — Це вона добре пам’ятала. — Сни та пророцтва. Чому в них завжди самі загадки? Не терплю цього. Ой, залиште мене, пане. Завтра — день мого весілля.

Тієї ночі Дааріо грав її у всякий спосіб, яким чоловік може володіти жінкою, а вона віддавалася йому радо та охоче. Востаннє, коли сонце вже сходило, вона збудила його твердість вустами, як колись навчила Дорея, а тоді виїздила згори так люто і завзято, що в Дааріо з рани знову зацебеніла кров. На один солодкий удар серця вона вже не могла розібрати, чи то він усередині неї, чи вона — усередині нього.

Та коли на день її весілля остаточно зійшло сонце — тоді з ліжка підвівся і Дааріо Нахаріс. Він вдяг вбрання, яке скинув надвечір, і застібнув паса з двома хтивими золотими руків’ями.

— Куди це ти? — спитала його Дані. — Я забороняю тобі сьогодні шукати зустрічей з ворогами.

— Моя жорстока цариця, — дорікнув її полковник. — Якщо мені не можна вбивати твоїх ворогів, то як розважитися та розрадитися, поки тебе там одружують?

— До вечора я вже не матиму ворогів.

— Але нині лише світанок, мила царице. День попереду довгий — стане часу на останню вилазку. Принесу тобі за весільний подарунок голову Бурого Бена Бросквина.

— Не треба голів! — заперечила Дані. — Колись ти приносив мені квіти.

— Хай Гіздахр носить тобі квіти. Щоправда, сам він і по кульбабку не нахилиться, але ж є челядь, яка бігцем зробить все за нього. То я маю твій дозвіл піти?

— Ні!

Вона хотіла, щоб він залишився, хотіла схопити в обійми і не випускати. «Одного дня він піде і не повернеться. Одного дня лучник прохромить йому груди стрілою, або десятеро напосядуться зі списами, сокирами та мечами. П’ятеро з тих десяти зухів загинуть, та моє горе від того не поменшає. Одного дня я втрачу його, як втратила своє сонце-та-зорі. Але благаю вас, боги — не сьогодні. Ще не сьогодні.»

— Повертайся до ліжка і поцілуй мене. — Ніколи ніхто не цілував її так, як Дааріо Нахаріс. — Я твоя цариця, і я наказую тобі гойдати мене щосили.

Вона хотіла вимовити це грайливо, але очі Дааріо заціпеніли.

— Гойдати царицю — то царева справа. Хай цим переймається твій вельможний Гіздахр, коли ви поберетеся. А якщо йому здасться, що то не царева справа — на цариці упрівати, хай знайде слуг, які радо все зроблять за нього. Чи приклич до себе в ліжко отого дорнійського хлопчину… а заразом і його гарненького приятеля, чому ні?

І полковник сердюків рвучко вийшов з опочивальні.