Розділ «Даянерис»

— У твоє місто, — відповів він. — Випити барильце чи два, а тоді влаштувати бійку. Щось я давно людей не вбивав. Чи не пошукати твого нареченого?

Дані кинула в нього подушкою.

— Не смій мені чіпати Гіздахра!

— Воля цариці — закон. Ти прийматимеш сьогодні двір?

— Ні. Назавтра я стану дружиною царя, а Гіздахр — царем. От хай він і приймає двір. Це ж його народ, його люди.

— Хтось його, а хтось — твій. Ті, кого ти звільнила.

— Ти мені дорікаєш?!

— Оті, кого ти звеш дітьми. Вони люблять свою матінку.

— Дорікаєш. Ти-таки мені дорікаєш.

— Хіба трохи, серденько. То ти підеш приймати двір?

— Після весілля — можливо. Коли настане мир.

— Оце твоє «після» може й не настати. А двір приймати треба. Мої нові люди не вірять, що ти справжня. Оті, що перебігли від «Вітрогонів». Вони народилися і виросли на Вестеросі, майже всі. Наслухалися казок про Таргарієнів. І хочуть бачити одну з них на власні очі. А Жабик тобі подарунок привіз.

— Жабик? — захихотіла Дані. — Хто це такий?

Дааріо здвигнув плечима.

— Якийсь дорнійський хлопчина. Зброєносець при здоровезному лицарі на прізвисько Зеленокишка. Я йому сказав, щоб віддав подарунок мені, а я передам, та він і чути не схотів.

— Яке розумне жабеня. Отак зразу й віддасть його тобі. — Дані кинула другу подушку. — Хіба б я його побачила, той подарунок?

Дааріо попестив визолоченого вуса.

— Невже б я вкрав щось у моєї милої цариці? Якби існував гідний тебе подарунок, я б його сам поклав до твоїх м’якеньких рученят.

— На знак свого кохання?

— Ну, може не той… але йому я сказав, що він матиме змогу віддати подарунок власноруч. Ти ж не зробиш Дааріо Нахаріса брехуном?