Розділ «Збігла наречена»

Потім вона стояла спиною до спини з К’ярлом, слухала стогони і лайки навколо себе, голоси хоробрих вояків, що повзли крізь тіні, у сльозах закликаючи до своїх матерів. На них вибіг кущ зі списом досить довгим, щоб прохромити одразу їй живіт і спину К’ярлові. «Краще померти разом, ніж на самоті» — подумала вона, але родич Квентон убив списника, не давши наблизитися. За удар серця інший кущ убив Квентона, загнавши йому сокиру в потилицю.

Позаду заволав Язикатий Грім:

— Дев’ять, щоб вам усім повилазило!

З-поміж дерев вискочила зовсім гола Хагенова донька; за нею гналися двоє вовків. Аша вихопила метальний топірець і кинула його, поціливши одному спину. Хагенова донька, побачивши його падіння, запнулася, стала на коліна, підхопила його меча, пхнула ним другого переслідувача, підвелася на ноги, геть перемазана кров’ю та болотом, і кинулася у битву, розвіваючи довгим рудим волоссям.

Десь у хвилях битви Аша загубила К’ярла, загубила Тріса, загубила усіх. Пропав її кинджал, зникли метальні топірці; натомість вона тримала у руці меча — короткого тесака з широким клинком, схожого на м’ясницький різак. Хоч її ріж, вона б не сказала, де і як його здобула. Рука скніла з утоми, у роті смакувало кров’ю, ноги тремтіли, а крізь дерева пробивалися навскіс промені блідого вранішнього світла. «Скільки ж це ми билися?»

Останнім її ворогом був північанин із сокирою — лисий бородатий велетень, вбраний у латану іржаву кольчужну сорочку. Майже напевне, то був видатний поборник, або й голова роду. Битися з жінкою йому було не до смаку — він гучно горлав «Сука!» щоразу, як завдавав удару, аж бризкав слиною в обличчя. «Сука! Сука!»

Аші кортіло заволати щось у відповідь, але горлянка так всохла, що вийшов лише буркотливий стогін. Ворожа сокира струшувала їй щита, падала згори з хряскотом, відривала довгі світлі тріски, коли її висмикували. Скоро на руці лишився жмут розпалу, причеплений до ременя; Аша сахнулася назад і струсила рештки розтрощеного щита з лівиці, тоді відскочила ще далі й заходилася танцювати праворуч та ліворуч, ухиляючись від тяжких ударів.

Потім її спина притиснулася до дерева, і танок скінчився. Вовк високо здійняв сокиру — розчерепити голову. Аша спробувала ковзнути праворуч, але ступня заплуталася у якихось коренях. Вона крутнулася, втратила опору, сокира зачепила їй скроню з виском заліза по залізу. Світ почервонів, почорнів, знову почервонів. Біль блискавкою стрілив ногою вгору. Десь далеко північанин промовив: «Клята курва» і здійняв сокиру для останнього удару в її житті.

І тут у повітрі залунала срібна сурма.

«Мара, — подумала вона. — У підводних палатах Потоплого Бога не сурмлять у срібні сурми. Там русалки і водяники вітають свого володаря, дмухаючи у морські мушлі.»

А тоді їй примарилися червоні серця у вогні та чорний олень у золотому лісі, з рогів якого струменіло полум’я.