Розділ «Збігла наречена»

Хаген швидко дмухнув у ріг один за одним три рази — так залізняків завжди закликали на їхні кораблі. Знизу долинули вигуки, брязкіт мечів та списів, іржання коней. «Замало коней, замало вершників.» Аша ринула до сходів. У дворищі на неї чекав К’ярл Дівчисько з її каштановою кобилою, її шоломом та її метальними топірцями. Інші залізняки виводили коней зі стайні Галбарта Гловера.

— Таран! — загукав голос зі стін. — Вони мають стінолам!

— При якій брамі? — запитала Аша, сідаючи в сідло.

— При північній!

За дерев’яними, порослими мохом стінами Жбиру-в-Пущі пролунали сурми.

«Сурми? Вовки з сурмами?» Щось тут було не так, але Аша не мала часу міркувати.

— Відчиняйте південну браму! — наказала вона, коли північна здригнулася під ударом тарану. І витягла короткий метальний топірець з-за паса, перекинутого через плече. — Година сови скінчилася, братове. Настає година списа, меча і сокири. Шикуйтеся! Ми рушаємо додому.

Сотня горлянок зревіла «Додому!» та «Аша!». Тріс Ботлик наздогнав її на високому чалому огирі. У дворищі залізняки шикувалися у тісну валку, зважуючи в руках списи та щити. К’ярл Дівчисько, з якого наїзник був ніякий, став між Язикатим Громом та Лореном Довгою Сокирою. З вартової вежі вибіг Хаген, ринув сходами донизу… і тут вовча стріла поцілила його в живіт. Хаген полетів сторчголов на землю, донька його побігла до нього, виючи з жаху та горя.

— Заберіть її! — наказала Аша. Жалобитися не лишалося часу.

Рольф Карлик закинув дівчину на коня, розвіваючи її рудим волоссям. Аша почула, як застогнала північна брама — то знову вдарив таран. «Може, ще доведеться крізь них прорубатися» — подумала вона, поки попереду розчахувалися південні ворота. Шлях був вільний. «Але чи надовго?»

— Вибираймося! — гукнула Аша і щосили вдарила п’ятами боки коня.

Люди й коні жвавою ристю досягли дерев на дальньому краї багнистої рівнини, де під місяцем догнивали мертві пагони зимової пшениці. Аша поставила вершників у позадній сторожовий загін, щоб підганяти тих, хто раптом відстане, і нікого не загубити. Високі смереки та старі покручені дуби зімкнулися навколо. Недарма замок навіть у назві мав пущу — дерева тут були старі та величезні, подекуди моторошні. Гілля сусідніх дерев перепліталося разом, страшно рипіло з кожним подихом вітру, а на верхівках, здавалося, шкрябало лик самого місяця. «Що швидше ми звідси зникнемо, то краще, — подумала Аша. — Глибоко у своїх дерев’яних серцях ці дерева нас ненавидять.»

Вони продовжили шлях на південь та південний захід, аж доки дерев’яні вежі Жбиру-в-Пущі не зникли з очей, а звуки сурм не загубилися між дерев. «Вовки забрали свій замок, — подумала вона, — то може, дадуть нам спокій.»

Тріс Ботлик наздогнав її та поїхав поруч.

— Ми йдемо не туди, — мовив він, показуючи на місяць там, де він виглядав з-за навісу гілок. — Треба повертати на північ, до кораблів.

— Спочатку на захід, — заперечила Аша. — На захід, доки не зійде сонце. А тоді вже на північ.

Вона обернулася до Рольфа Карлика і Рогона Іржавої Бороди — найкращих її вершників.

— Їдьте уперед і перевірте, щоб попереду нікого не було. Не хочу несподіванок, коли дістануся берега. Якщо натрапите на вовків, привезіть мені звістку.

— Як натрапимо, привеземо, — буркнув Рогон крізь здоровенну руду бороду.

Розвідники зникли серед дерев. Решта залізняків знову рушила в дорогу, але не надто швидко. Дерева ховали місяць і зорі, підстилка під ногами була чорна і зрадлива. Не проминули вони й версти, як кобила її родича Квентона спіткнулася в ямі та зламала собі передню ногу. Квентон мусив перерізати їй горло, щоб припинити жалібний вереск.