Розділ «Збігла наречена»

— Треба зробити смолоскипи! — наполягав Тріс.

— Вогонь приведе до нас північан. — Аша стиха вилаялася, питаючи себе, чи не помилилася, коли залишила замок. «Ні, не помилилася. Якби ми лишилися битися, то нас усіх би вже перебили.» Але й блукати у пітьмі її не дуже вабило. «Ці дерева убили б нас, якби могли.» Вона зняла шолома й відкинула назад змокріле волосся. — За кілька годин зійде сонце. Ми станемо тут і відпочинемо до світанку.

Спинитися було легко, але відпочинок дався тяжко. Жоден не міг спати — навіть Похнюплений Дал, відомий серед приятелів тим, що спав на веслах, коли їх тягнув. Дехто з вояків передавав з рук у руки міх яблучного вина Галбарта Гловера. Хто прихопив харчів — ділився з тими, хто не прихопив. Вершники погодували та напоїли коней. Родич Квентон Грейджой надіслав трьох людей угору деревами — подивитися, чи не горять у лісі смолоскипи. Кром гострив сокиру, К’ярл Дівчисько — меча. Коні щипали мертву буру траву та бур’яни. Рудокоса Хагенова донька вхопила Тріса Ботлика за руку і потягла за дерева — коли ж той вивільнився і відмовився, то замість нього спіймала і повела геть Шестипалого Харла.

«Якби ж і я могла отак.» Якби ж востаннє забутися у К’ярлових обіймах… Аші муляло у животі погане передчуття. Чи відчує вона ще колись під ногами чардак «Чорного вітру»? А якщо відчує, то куди попливе? «Острови для мене закриті — хіба що я зігну коліна, розсуну ноги і дозволю Ерікові Бий-Залізо зробити свою справу. Жоден порт у Семицарстві не зрадіє кракеновій доньці.» Але ж можна вдатися до торгівлі, як пропонував Тріс, або втекти до Порогів і там зробитися піраткою. «Або…»

— Кожен із вас отримає шматочок принца, — пробурмотіла вона.

К’ярл почув її та вишкірився.

— От би мені шматочок тебе, — прошепотів він, — той солодкий шматочок, що…

Раптом щось вилетіло з кущів і впало просто посеред них з глухим стукотом, ще кілька разів стрибнувши і перекинувшись. Воно було кругле, темне і вогке, з довгим волоссям, що накрутилося навколо. Коли кинута річ нарешті зупинилася серед коренів дуба, Язикатий Грім мовив:

— Рольф Карлик став трохи менший на зріст.

Половина людей вже стояла на ногах, хапаючи щити, списи і сокири. «Смолоскипів вони не запалили, — встигла подумати Аша, — а ліси ці знають краще за будь-кого з нас.» Раптом навколо вибухнули дерева, і уперед із виттям кинулися північани. «Вовки, — подумала вона, — виють, як бісові вовки. Бойовий клич півночі.»

Залізняки зустріли нападників власним кличем, і закипів бій. Про нього не складе пісню жоден співець, і маестер не напише літопис для улюблених Читайлом книжок. Тут не майоріли прапори, не ревли роги, і жоден вельможний князь не скликав навколо себе людей почути останню волю і наказ. Вони билися у досвітній пітьмі, тінь проти тіні, запиналися на коренях та каменях, послизалися на грязюці й гнилому листі. Залізняки були вбрані у кольчуги та просолену шкіру, північники — у хутра, шкури та соснове гілля. Згори на битву дивилися зорі й півмісяць, пробиваючи блідими променями дірки у плутанині голих гілок над головами.

Перший, хто напав на Ашу Грейджой, помер біля її ніг з метальним топірцем між очей. Виграного часу вистачило, щоб насунути щита на лівицю.

— Ну ж бо, сюди! — закликала Аша, хоч сама не знала, до кого: до власних людей чи до ворогів.

Поруч вималювався, навис над головою північник із сокирою, змахнув обіруч, заревів у німій люті. Аша здійняла щита, відбила удар, присунулася ближче і випатрала нападника кинджалом; коли той падав, ревище змінилося вереском. Вона крутнулася, побачила ззаду ще одного вовка і сікнула йому по лобі під шоломом. Його власний удар припав їй нижче грудей, але кольчуга відвернула небезпеку. Наступним рухом Аша устромила вістря кинджала вовкові в горлянку і лишила тонути у власній крові. Чиясь рука ухопила її за волосся, та надто короткі пасма не дали швидко скрутити в’язи. Аша тупнула чоботом по нозі й викрутилася, почувши скрик болю. Коли вона рвучко обернулася до нападника, той уже помирав на землі, стискаючи жменю її волосся в руці. Над ним стояв К’ярл; місячне світло грало в його очах, з меча капотіла кров.

Язикатий Грім рахував північан, убиваючи одного за одним.

— Чотири! — летів на землю один.

— П’ять! — чулося ще за пів-удару серця.

Коні верещали, хвицяли копитами, закочували очі, нажахані кривавою різаниною… окрім великого чалого огиря Тріса Ботлика. Тріс устиг скочити в сідло і тепер рубав ліворуч та праворуч, а кінь його злітав дибки і навіжено кружляв серед нападників. «Цієї ночі заборгую йому два чи три цілуночки» — майнула Аші думка в голові.

— Сім! — заревів Язикатий Грім, але поруч із ним Лорен Довга Сокира простягся долу зі зломленою ногою, а тіні продовжували наступати з вереском та шурхотом.

«Ми б’ємося з кущами» — подумала Аша, вбиваючи чоловіка, що мав на собі більше листя, ніж навколишні дерева, і мимоволі розреготалася. На сміх набігли ще вовки, і вона вбила їх теж, подумавши, чи не варто розпочати власний рахунок. «Я мужня жона, а оце моє немовля при грудях.» Вона встромила кинджала у груди північника крізь хутро, вовну та виварену шкіру. Обличчя його опинилося так близько, що вона унюхала кислий сморід його подиху, а рука вхопилася їй за горло. Аша відчула, як залізо шкрябнуло по кістці — то вістря кинджала ковзнуло на ребрі. Чоловік здригнувся і помер. Коли вона його відпустила, то відчула таку слабкість, що трохи не звалилася згори.