Розділ «Збігла наречена»

— Мені бракує не їжі, володарко мого серця. Ти це знаєш. — У Жбирі Тріс виростив собі рясну брунатну бороду — казав, що вона зігріває у холод. — Я бачив тебе зі сторожової вежі.

— Якщо зараз твоя варта, що ти тут робиш?

— Там стоїть Кром і Хаген Ріг. Скільки ще очей треба, щоб видивлятися шурхіт листя у місячному світлі? А нам треба поговорити.

— Ти знову за своє? — зітхнула Аша. — Ти ж знаєш Хагенову доньку — оту рудокосу. Вона править кораблем незгірш чоловіків, і на личко гарненька. Їй сімнадцять років, і я бачила, як вона на тебе дивиться.

— Я не хочу Хагенової доньки. — Він майже торкнувся її, але вчасно роздумався. — Ашо, час вирушати. Калин-Коп єдиний ще утримував потоп. Якщо ми залишимося тут, північани нас усіх уб’ють.

— Ти хочеш, щоб я тікала?

— Я хочу, щоб ти жила. Я тебе кохаю.

«Ні, — подумала вона, — ти кохаєш якусь цнотливу панянку, що живе лише в тебе у голові; перелякану дитину, яка просить, щоб ти боронив її від лиха.»

— А я тебе не кохаю, — відповіла вона без манівців, — і не тікатиму.

— Що тут є, у цьому клятому місці? Шишки, болото і вороги? За що ти так відчайдушно чіпляєшся? Ми маємо кораблі. Їдьмо зі мною, і ми збудуємо нам нове життя на морі.

— Зробимося піратами? — Думка була спокуслива. «Хай вовки забирають собі свої похмурі ліси. А ми знову вийдемо у море.»

— Купцями! — заперечив він. — Попливемо на схід туди, де побував Вороняче Око, але повернемося з шовками та прянощами замість драконового рогу. Одна мандрівка до Нефритового моря — і ми станемо багатими, як боги. Купимо собі маєток у Старограді чи у одному з Вільних Міст.

— Ти, я і К’ярл? — Вона помітила, як він зіщулився при згадці К’ярлового імені. — Хагенова дівчина, мабуть, погодиться попливти з тобою навіть до Нефритового моря. Але я — все ще кракенова донька. Моє місце — …

— Де? На острови тобі вороття немає. Ну хіба що вирішиш скоритися волі пана чоловіка.

Аша спробувала уявити себе у ліжку з Еріком Бий-Залізо — розчавленою під його вагою, задушеною його обіймами. «Та краще він, ніж Рудий Весляр чи Ліворукий Лукас Кидь.» Трощи-Ковадло колись був нестримним велетнем, неймовірно дужим, геть позбавленим страху. «Може, то не така вже й біда. Може, він помре при першій спробі здійснити чоловічий обов’язок.» Тоді вона стане Еріковою вдовицею замість Ерікової дружини, і тим або покращить, або значно погіршить власне становище — залежно від його онуків. «І дядечка. Зрештою, всі вітри несуть мене назад до Еурона.»

— На Харлі я маю заручників, — нагадала вона йому. — І є ще Зміїв Ріг… якщо я не можу мати батькове королівство, чому б не викраяти собі власне?

Зміїв Ріг не завжди був такий малолюдний, як нині. Серед його гір та боліт виднілися руїни старих садиб і городищ, рештки стародавніх твердинь першолюдей. А на горбах та височинах діти лісу лишили кола оберіг-дерев.

— Ти чіпляєшся за той Зміїв Ріг, наче потопельник за уламок щогли. Що там є потрібне людям, на тому Змієвому Розі? Немає там копалень, ані срібла, ані золота, ані навіть цини чи олива. А щоб сіяти збіжжя, там надто вогко.

«Я не маю наміру сіяти там пшеницю.»

— Що там є? Я тобі скажу. Два довгі узбережжя. Сотня прихованих заток. Видра у озерах, лосось у річках, скойки попід берегом, лежбища тюленів на березі, високі сосни — будувати кораблі.